Сага про Форсайтів

Усе щонайкраще! Ось той надійний принцип, на якому повинен засновувати своє життя чоловік, чий тесть має добрі прибутки і душі не чує в своїх онуках.

Своїм пильним оком Дарті помітив цю Джеймсову слабкість у перший же рік після того, як з'явився на світ маленький Публіус (через необачність); така спостережливість дала йому чималу вигоду. Четверо маленьких Дарті стали чимсь на зразок довічного страхування.

Окрасою обіду була, певна річ, кефаль. Цю чудову рибу, доставлену здалека зовсім свіжою, спочатку підсмажили, потім повибирали з неї кістки, потім подали в льоду, приправивши, замість підливи, пуншем з мадери, згідно з рецептом, відомим лише кільком особам, які належали до вищого світу.

Про інше можна й не згадувати, крім того, що рахунок оплатив Дарті.

За столом він поводився дуже люб'язно, майже не відводячи сміливого захопленого погляду від обличчя й постаті Айріні. Проте зрештою йому довелося визнати, що він її анітрохи не розворушив, — від неї віяло холодом, і таким самим холодом віяло і від її плечей, що біліли крізь жовтувате мереживо. Він сподівався спіймати її на тому, що вона почне кокетувати з Босіні, але ж ні: вона поводилася на диво стримано. Що ж до цього архітектора, то він сидів похмурий, як ведмідь, що боляче забив собі голову, — Вініфред насилу спромоглася витягти з нього кілька слів; він нічого не їв, але пити його не довелося припрошувати, і обличчя його дедалі блідло, а очі світилися дивним блиском.

Усе це було дуже цікаво.

Сам Дарті був у чудовому настрої, говорив без угаву, сипав дотепами — чоловік він був недурний. Він розказав два-три анекдоти, якомога додержуючи пристойності, — поступка присутнім, бо загалом у своїх анекдотах він переходив усі межі пристойності. Тоді проголосив жартівливий тост за здоров'я Айріні. Ніхто не випив, а Вініфред сказала:

— Годі тобі блазнювати, Монті!

За її пропозицією вони, пообідавши, пішли на терасу над річкою.

— Мені хочеться поглянути, як залицяється простий люд, — сказала вона. — Це так кумедно!

Людей гуляло чимало, всі втішалися прохолодою після спекотного дня, і повітря повнилось голосами, грубими й гучними або ледь чутними, що наче перешіптувалися про якісь таємниці.

Незабаром практична Вініфред — єдина з них представниця роду Форсайтів — знайшла вільну лаву. Вони посідали поряд. Крислате дерево розкинуло над ними своє густе шатро, а над річкою поволі западали сутінки.

Дарті сидів скраю, поряд з ним Айріні, далі Босіні, потім Вініфред. Вони ледве вмостилися на лаві вчотирьох, і світський чоловік відчував руку Айріні, щільно притиснуту до його руки; він знав, що Айріні не забере її з чемності, і це його розважало; він раз у раз совався на лаві, щоб іще ближче до неї притулитись. Він думав: «Не тільки ж Піратові тішитися цим добром! Оце-то справді тісно, зате тепло!»

Знизу, де текла темна річка, долинув бренькіт мандоліни й голоси, що співали давню пісню:

Гей-бо, човнярику, дай нам човна. Радістю серце налите сповна. Там, на тім боці, буде нам сміху, буде й вина!

І раптом з'явився місяць — молодий, ніжний; він виплив з-за дерева, і, наче від його подиху, в повітрі війнуло прохолодою, але крізь ту прохолоду струменів теплий дух липового цвіту.

Затягуючися сигарою, Дарті позирав на Босіні, що сидів, схрестивши на грудях руки, втупившись перед себе; вигляд у нього був такий, наче його катували.

І Дарті глянув на обличчя поряд із собою, таке затуманене навислою тінню, що воно здавалося темнішим згустком темряви, якому надали обрисів, вдихнули життя, і він став ніжним, таємничим, вабливим.

На терасі раптом стих гомін голосів, наче всі поринули у заповітні мрії, такі дорогі, що їх годі виповісти словами.

І Дарті подумав: «Жінки!»

Сяйво згасло над річкою, співи вщухли; молодик сховався за деревом, і стало зовсім темно. Він притулився до Айріні.

Його не збентежило ані тремтіння, що перебігло по тілу, якого він торкнувся, ані стривожений, зневажливий погляд її очей. Він відчув, що вона намагається відсунутись, і посміхнувся.

Слід зауважити, що світський чоловік випив якраз стільки, скільки йому треба було, щоб почувати себе легко й невимушено.

Товсті губи його під старанно закрученими вусами розтулились, зухвалі очі скоса поглядали на Айріні, і всім своїм підступним виглядом він нагадував сатира.

На небесну стежку між рядами дерев сипнули нові зірки; як і люди внизу, вони, здавалося, метушились, збиралися купками й перешіптувались. На терасі знову залунав гамір, і Дарті подумав: «Який голодний вигляд у цього бідолахи Босіні!»—і знову притулився до Айріні.

Ця спроба заслуговувала кращих наслідків. Айріні встала, а за нею встали й інші.

Світський чоловік іще рішучіше, аніж досі, вирішив зав'язати з нею ближчі стосунки. Йдучи терасою, він не відставав від неї ані на крок. Його бадьорило добре вино. А попереду була довга дорога додому, довга дорога, й тепла темрява, й приємна тіснота найманого кеба з його відокремленістю від усього світу, що її придумала якась добра й мудра людина. Нехай цей голодний архітектор їде з його дружиною — Дарті бажає йому приємно провести час! І свідомий того, що язик у нього плутається, він намагався йти мовчки, проте його товсті губи безперестану усміхались.

Вони прямували до кебів, що чекали їх у далекому кінці тераси. Задум Дарті, як і всі великі задуми, визначався майже грубою простотою — він ітиме слідом за Айріні до кеба, а коли вона сяде, враз умоститься поруч з нею.

Та, підійшовши до кеба, Айріні, замість того, щоб сісти, підступила до коня. Дарті одібрало ноги, тож він не міг ступити ані кроку. Айріні стояла, гладячи морду коневі і, на досаду Дарті, перший біля неї опинився Босіні. Вона повернулася і швидко заговорила до нього впівголоса; Дарті почув слова «цей чолов'яга». Він уперто стояв біля приступки, чекаючи на Айріні. Його такими штуками не зіб'єш з пантелику!

Вихиляючи під ліхтарем свою затягнуту в білу вечірню жилетку постать (вона ледве сягала середнього зросту), з перекинутим через руку легеньким пальтом, з рожевою квіткою в петельці і з самовпевненим виразом добродушного нахабства на смаглявому обличчі, Дарті мав чудовий вигляд: справжня світська людина.

Вініфред уже сіла в другий кеб. Дарті подумав, що Босіні доведеться понудитись у тому кебі, — так йому й треба, хай не ловить гав! Аж раптом він дістав такого штурхана, що мало не впав. Голос Босіні просичав йому у вухо:

— З Айріні поїду я, зрозуміло?

На Дарті дивилося обличчя, бліде від люті, й очі, що блищали, як у дикого кота.

— Га? — промимрив він, затинаючись. — Що? Ні в якому разі! Ви поїдете з моєю дружиною!

— Геть звідси! — просичав Босіні. — А то я дам вам такого стусана, що й на ногах не встоїте!

Дарті позадкував; йому стало ясно, як день, що цей чоловік не жартує. Айріні прослизнула між ними, її сукня черкнулася об його ноги. Босіні скочив у кеб слідом за нею.

— Рушай! — почув він голос Пірата. Візник стьобнув коня. Кінь рвонув з місця учвал.