Сага про Форсайтів

Він прийшов до клубу о третій годині, й перший, кого він побачив, був сам Босіні, що сидів у кутку, втупившись у вікно.

Молодий Джоліон сів поблизу й почав знервовано обмірковувати становище. Він крадькома позирав на Босіні, який того не помічав. Молодий Джоліон знав його мало і чи не вперше оце придивився до нього уважно: вигляд у нього якийсь дивний, одягом, обличчям і манерами він не схожий на інших членів клубу, — сам молодий Джоліон, хоч як змінилася його вдача, завжди зберігав форсайтівську пристойну зовнішність. Він єдиний з-поміж Форсайтів не знав прізвиська Босіні. В цьому молодикові було щось незвичайне; ні, він виглядав не ексцентрично, а якось незвичайно; до того ж він здавався втомленим і пригніченим, щоки його позападали, над ними випиналися широкі гострі вилиці; а проте він не був хворобливий: міцна будова, кучеряве волосся свідчили про життєздатність і здоров'я цього дужого організму.

Щось у його погляді й позі зворушило молодого Джоліона. Він знав, що таке страждання, а цей молодик за всіма ознаками страждав. — Він підвівся і торкнув його за рукав.

Босіні здригнувся, але, побачивши, хто це, анітрохи не збентежився.

Молодий Джоліон сів поряд.

— Я вас давно не бачив, — мовив він. — Як там справи з будинком мого двоюрідного брата?

— Десь за тиждень він буде готовий.

— Вітаю!

— Дякую, але навряд чи з такого приводу варто вітати.

— Хіба? — здивувався молодий Джоліон. — А я гадав, що ви раді нарешті здихатися такої тривалої роботи; та, очевидно, ви почуваєте себе точнісінько так, як і я, коли треба розлучатися з картиною — вона ніби рідна дитина.

Він приязно глянув на Босіні.

— Атож, — відповів той трохи лагідніше. — Вона йде від вас назавжди, і край. Я не знав, що ви малюєте.

— Всього тільки акварелі. Проте я не дуже-то вірю в свою працю.

— Не вірите? То як же ви можете працювати? Адже за працю варто братися лише тоді, коли в неї віриш!

— Авжеж, — мовив молодий Джоліон. — Я завжди кажу те саме. До речі, ви, мабуть, помітили, що коли хтось погоджується з вами, то неодмінно додає: «Я завжди кажу те саме». Але ви питаєте, як я можу працювати. Ну що ж, я поясню вам: бо я Форсайт.

— Форсайт! Чомусь я ніколи не залічував вас до Форсайтів.

— Форсайт, — відповів молодий Джоліон, — не така вже рідкісна тварина. Їх сотні серед членів нашого клубу. Сотні їх ходять вулицями; ви зустрічаєте їх усюди.

— Дозвольте запитати, як ви їх відрізняєте?

— За їхнім почуттям власності. Форсайт дотримується практичного — навіть можна сказати, здорового — погляду на речі, а практичний погляд на речі в основному грунтується на почутті власності. Форсайт, як ви, мабуть, помітили, ні коли нічому не віддається цілком.

— Ви жартуєте? В очах молодого Джоліона промайнула посмішка.

— Які там жарти. Адже я сам Форсайт, то мені краще було б помовчати. Проте я, можна вважати, перевертень, а щодо вас ніхто не помилиться. Ви так само відрізняєтеся від мене, як я від мого дядечка Джеймса, котрий являє собою чудовий взірець Форсайта. Його почуття власності загострене до краю, а у вас воно зовсім відсутнє. Якби мене не було посередині, здавалось би, що ви належите до різних порід. Я правлю за сполучну ланку. Певна річ, усі ми, по суті, раби власності, хіба що в різній мірі, але той, кого я називаю «Форсайтом», безумовно, належить до найпокірніших її рабів. Він знає, що саме варто придбати, він знає, що можна придбати без ризику, і те завзяття, з яким він чіпляється за власність, — байдуже, чи за дружин, будинки, гроші, чи за свою репутацію — є проба форсайтизму.

— Еге! — промимрив Босіні. — Вам треба взяти патент на вислів.

— Я б хотів прочитати лекцію на тему: «Характерні якості й риси Форсайта», — відказав молодий Джоліон. — «Ця тваринка, надзвичайно чутлива до насмішок подібних до неї істот, зовсім не зважає на сміх інших створінь (тобто вас чи мене). Успадкувавши від предків схильність до короткозорості, вона впізнає тільки особин свого власного виду, серед яких вона й існує, прагнучи прожити своє життя якомога безтурботніше».

— Ви так змальовуєте їх, — мовив Босіні, — наче вони складають половину Англії.

— Авжеж, — відказав молодий Джоліон. — Вони таки складають половину Англії, і до того ж кращу половину, надійнішу половину, половину з трипроцентними паперами, половину, що має вагу. Адже то їхнє багатство і їхній Добробут роблять можливим усе: роблять можливим ваше мистецтво, літературу, науку, навіть релігію. Без Форсайтів, котрі ні в що не вірять, але з усього мають зиск, куди б ми з вами поділися? Форсайти, шановний добродію, — це посередники, комерсанти, підпори суспільства, наріжний камінь наших звичаїв; Форсайти — це те, чим ми захоплюємося!

— Не знаю, чи я збагнув вашу думку, — сказав Босіні, — але мені здається, що в моїй професії є багато таких Форсайтів, як ви їх називаєте.

— Звичайно, — відповів молодий Джоліон. — Переважна більшість архітекторів, художників чи письменників не мають ніяких принципів, як і кожен Форсайт. Мистецтво, література, релігія існують тільки завдяки кільком дивакам, котрі справді вірять у ці химери, і багатьом Форсайтам, котрі мають із них зиск. За скромними підрахунками три чверті членів нашої художньої академії — Форсайти, до них належать також сім восьмих наших письменників і переважна більшість журналістів. Про науковців я не можу судити, проте в релігії Форсайти репрезентовані чудово, в палаті громад їх, мабуть, найбільше; аристократія сама за себе свідчить. Але я не жартую. Іти проти більшості — та ще й якої більшості! — дуже небезпечно. — Він пильно глянув на Босіні. — Дуже небезпечно віддатися чомусь усім серцем, хоч би що це було — чи то будинок, чи картина… чи жінка!

Вони подивилися один на одного. І, ніби відчуваючи, що він учинив те, чого побоюється кожен Форсайт, а саме — захопився, молодий Джоліон зразу сховався у свою шкаралупу. Босіні перший порушив мовчанку.

— Чому ви берете за типовий зразок саме своїх родичів? — запитав він.

— Мої родичі, — відповів молодий Джоліон, — звичайні собі люди, вони, як і кожна інша родина, мають свої, притаманні лиш їм особливості, але водночас у них на диво виразно проступають ті дві риси, якими позначені всі Форсайти, — вміння вберегти себе від щирого захоплення і «почуття власності».

Босіні усміхнувся:

— А як же, наприклад, здоровило?

— Ви маєте на увазі Свізіна? — запитав молодий Джоліон. — Еге ж, у Свізіна й досі лишилося щось предковічне. Місто й буржуазне оточення ще його не відшліфували. Хоч який він має аристократичний вигляд, в ньому ще збереглася багатовікова селянська закваска, настояна на грубій силі.

Босіні замислився.

— А ви чудово змалювали вашого кузена Сомса, — раптом зауважив він. — Такий ніколи не пустить собі кулі в лоб.

Молодий Джоліон глянув на нього допитливо.

— Ніколи, — відказав він. — Саме тому з ним треба рахуватися. Бережіться їхніх цупких рук! Висміювати їх легко, але зрозумійте мене правильно. Не варто зневажати Форсайтів, не варто їх нехтувати!

— А проте ви самі це вчинили!

Удар був влучний, і молодий Джоліон перестав усміхатися.

— Ви забуваєте, — мовив він з дивною гордістю, — що я теж завзятий, адже я сам Форсайт. Усі ми під владою великих сил. Коли людина відпливає від безпечного берега… ну… ви мене розумієте. З свого боку, — закінчив він дуже тихо, наче погрожуючи, — я б не всім радив іти моєю… стежкою. Спочатку треба зважити свої сили.