Самум (збірник)

– І звичайно, немає часу, – з розумінням кивнула Ірина. – Дитина забирає всі сили.

– Ні, – Ліза пильно подивилася на відьму. – Тільки з десятої до першої і з другої до четвертої. Та й то, якщо погода погана, ми менше гуляємо…

Ірина часто закліпала. Ліза раптом широко всміхнулася:

– Я нянею працюю! Он у тому будинку, – вона кивнула на висотку, – знайшла родину за оголошенням…

Поки Ірина перетравлювала новину, Ліза знову покрокувала по доріжці. Відьма пристосувалася до її кроків; поруч ішов демон. Ірина кинула на нього докірливий погляд, той знизав плечима.

– Отож я й здивувалася, – зізналась Ірина, переводячи подих. – Митя мені не казав… втім, не будемо про нього, якщо ви посварилися.

– Ми не сварилися. Ми просто розійшлися.

Ірина вп'ялася очима в її лице. Ні, ця дівчина не страждає. Спогади про Митька викликають у неї досаду, і край.

– Я телефонувала вам, – довірливо сказала Ірина. – Мобільний вимкнений, домашній не відповідає.

– У мене телефон виправся у пральній машині разом із джинсами, – весело зізналася дівчина. – Ще минулого тижня. Висох, але не працює. Івасикові батьки, – вона кивнула на візочок, – мені поки що свій дали, для зв'язку.

– А автовідповідач ти іноді прослуховуєш? – м'яко запитала Ірина.

– Автовідповідач?

– Ну, на домашньому телефоні повідомлення…

– Ні. Він не працює.

– Он як, – сказав демон за спиною, і Ірина ледь стрималася, щоб не озирнутись. – Ірино, вона гадки не має, що її фото є в мережі.

– А звідки у вас мій номер? – дівчина вповільнила крок.

– Від Митька, – в Ірини не було часу на роздуми.

Ліза насупилася:

– А навіщо він роздає мій телефон?

– Він не роздає, – Ірина спробувала добродушно обуритися. – Він…

Ліза дивилася тепер уже з відвертою підозрою.

– Більше не бреши, – попередив демон. – Ти й так забрехалася.

– Я випадково побачила в Миті вашу фотографію, – пробурмотіла Ірина. – Оцю, – витягла знімок. – А я, розумієте, ясновидиця… відьма.

Ліза мимоволі позадкувала.

– І на цій фотографії, – Ірина труснула аркушиком, – я побачила, що вам бажають зла… Вам наврочено. Я зніму. Безкоштовно!

Ліза повернулася так, що між нею й Іриною опинився візочок:

– Нічого мені не наврочено! Взагалі, я вас не знаю, у мене немає грошей, з мене нічого взяти!

– Та не треба мені ваших грошей!

Завовтузилось у візочку немовля. Почулося перше пхикання – наче далекі перекати грози.

Одночасно в Лізиній кишені задзвонив телефон.

Немовля розплакалось.

Ліза витягла мобільний:

– Алло! Так, Світлано, ми гуляємо у дворі!

Дитина плакала. Ліза метушливо трусила візочок:

– Так, заплакав. Ні, він увесь час спав, щойно прокинувся, буквально щойно… Що? Які фотографії?

Якийсь час вона слухала, зсунувши брови.

– Не знаю, – голос її раптом ослаб і потоншав. – Гадки не маю… Добре, зараз…

Дитина плакала. Забувши про візочок, забувши про все, Ліза стояла з телефоном у руці й із жахом дивилася на Ірину.

– Я ж кажу, тобі пороблено, – впевнено сказала відьма. – Але ми вроки знімемо, вір мені!

На очах у дівчини виступили сльози:

– Вона щось говорить про фотографії в Інтернеті… що я в них більше не працюватиму… якась маячня!

* * *

Каталка безшумно котилася на гумових колесах лікарняним коридором. Черговий лікар, худорлявий блондин, слухав чоловіка з довгим хвостом за плечима:

– Ми розмовляли по телефону, потім вона замовкла. Я скоренько до неї приїхав і бачу…

– У тебе й досі її ключ? – худий, здається, здивувався.

– Ну… так. Вона збиралася поміняти замок, але…

– Про що ви говорили?

– Ми сварилися, – зізнався чоловік із хвостом за плечима. – Потім вона скрикнула. Потім – «рятуйте»…

– У неї є родичі?

– У неї мати у Воронежі.

Конец ознакомительного фрагмента.