Самум (збірник)

– Не треба! – чоловік стис у кулак руку на коліні. – Мені помститися їй треба, цій суці.

Ірина зустрілася з ним очима.

Їй траплялося в житті бачити по-справжньому страшних людей – готових убити, покалічити для діла й заради задоволення. Вона їх не боялася – просто знала, що треба триматися якнайдалі. Зараз, дивлячись у блакитні очі довговолосого фотографа, відьма здригнулася.

– Я хочу, щоб вона мучилася, – сказав чоловік, – щоб вона осліпла, щоб її паралізувало. Я добре заплачу. Коли я побачу, що пристріт діє, заплачу ще більше.

Ірина перша відвела очі:

– Не шкода? Вона ж… од ревнощів, мабуть. Любить, отже, ревнує.

Похитнувся стіл; здригнулося полум'я свічки, похитнувся череп.

– Я не хочу, щоб вона померла, – крізь зуби сказав чоловік. – Нехай помучиться.

– Фотографія є? – після паузи запитала Ірина.

Клієнт витяг із внутрішньої кишені роздруковане на принтері фото. Ірина піднесла фотографію до світла; миловида дівчина з великими зубами сиділа за святковим столом, широко всміхалася, на її плечі лежала чиясь рука. Очевидно, дівчину вирізали з групової фотографії, не шкодуючи чужих кінцівок.

Ірина примружилась. Поглянула на фото. Подивилася на клієнта; нюанс у русі його брів, ледь акцентований жест, уважний погляд змусили її насторожитися.

Вона знову поглянула на фото. Зубаста дівчина дивилася не прямо в камеру, а трішки повз; її невелика, але щира особистість відбилася на обличчі, у півколах біля губів, у малюнку тіней навколо повік, у блиску невеликих підфарбованих очей. Дівчина могла бути ким завгодно – тільки не авантюристкою, що викладає в мережу чужі інтимні знімки.

– Що ж ти, милий, чужу фотку мені підсовуєш? Фотограф на секунду перестав дихати.

– Вибач, стара, – сказав хрипко, – не той папірець витягся.

– Перевіряєш? – Ірина підвищила голос. Від звертання «стара» її аж перекосило. – Та перевіряй-перевіряй. Думаєш, не бачу? Я все бачу!

Фотограф уперто стис губи.

– А ти як думав?! – Ірина підвищила голос ще на півтону. – Усе бачу. Зла ти людина, от зло твоє через людей і повертається…

Стіл знову затрясся. Захиталася свічка; череп підстрибував і хіба що не стукав зубами.

– Дешевих трюків не треба, – злісно сказав чоловік.

Ірина обома руками вчепилася в стільницю. З'явилася й зникла дурнувата думка про землетрус. Вона оглянула темну кімнату, намагаючись побачити, чи не тремтить іще щось, чи не гойдається лампа…

І завмерла, втупившись у дальній куток через плече фотографа. Рот роззявився сам собою. Чоловік хотів щось сказати, але, побачивши вираз її обличчя, замовк.

Стіл припинив трястися раптово, як і почав. Ірина замружилась – і знову розплющила очі. Потім протерла їх, розминаючи повіки пальцями. Ні; в тому кутку нікого не було. Нікого й нічого.

– Я на таке не купуюся, – голос клієнта здригнувся.

– А я не торгую, хлопче, – Ірина сама здивувалась, як хрипко й страшно пролунав її голос. – Забери свою фоточку.

Чоловік невпевнено взяв фотографію зубатої дівчини. Повагавшись, вийняв із внутрішньої кишені інший знімок: те саме застілля. Групове фото, не порізане ножицями, а ціле; за накритим столом, де царювала над тарілками величезна пляшка мартіні, сиділи рядком білявий чоловічок, худий і низькорослий, дівчина з великими зубами, а поруч із нею, поклавши їй руку на плече, – жінка трохи старша, фарбована блондинка років тридцяти в стильних окулярах. Цю блондинку легко можна було уявити за якою завгодно диверсією: не тільки фото злити в Інтернет, але й, мабуть, роздряпати пику щасливій суперниці чи навіть хлюпнути в очі кислотою.

– Ця? – строго запитала Ірина.

– Вона.

– Таки хочеш покарати? Бо дивись: усі під Богом ходимо. Щоб відповідати не довелося.

– А тобі не доведеться? – чоловік поборов страх і тепер соромився його. – Відповідати? Ти ж, мабуть, щодня твориш щось ще й гірше?

– Гірше – ні, – Ірина, миттю змінивши тон, масно всміхнулася. – Фотографії мало для твоєї справи. Треба ще щось – волосся, нігті…

Клієнт пограв жовнами і вийняв з тієї ж таки кишені білий пластиковий гребінець. У зубцях заплуталися дві-три волосинки; Ірина була неприємно вражена його передбачливістю.

– Це точно її волосся? Ти не чуже мені приніс?

– Її, – чоловік одвів очі.

– Отже, так, – Ірина міркувала, – для початку…

Стіл сіпнувся. Чоловік напружився. Ірина до останньої секунди сподівалася, що пронесе, що минеться; не минулося. Вона знову замружилася, відчуваючи, як усе її життя, щойно владнавшись, летить шкереберть.

Коли вона розплющила очі, демон на ім'я Олег стояв за кілька кроків, і його сірий костюм у напівтемряві здавався світлим. Ірина мовчала, наче язика проковтнула; клієнт мовчав теж. Не бачачи демона, він примудрився відчути його присутність і тепер дедалі більше нервувався.

– Я все для тебе зробила, – сказала Ірина крізь зуби. – Що тобі треба?!

– Мені? – вразився фотограф. – Та я ж…

– Фотографію лиши собі, – сказав демон. – Цю, другу, де вони разом бухають.

– Знову?!

– Що?! – викрикнув роздратований клієнт у паніці. – Я щось незрозуміле сказав?

Демон мовчав. Обличчя його було похмурим; Ірина, зціпивши зуби, знову подивилася на клієнта. Той злився, нервувався й пітнів, і запах поту пробивався крізь дух димучих пахощів.

– Фотку лиши, – сказала тяжко. – Оцю. І забирайся. Гроші поклади біля порога. Триста баксів, зеленими чи за курсом, а не покладеш – нарікай на себе.

– Ми так не домовлялися, – чоловік говорив крізь зуби. – Ти не сказала, що я одержу.

– Виконаю замовлення, – Ірина охрипла й прокашлялася. – Нашлю пристріт, якщо хочеш, на цю тітку в окулярах. Три дні мине – побачиш перші ознаки.

Фотограф глибоко зітхнув, аж загойдався вогник свічки. Ірина дивилася незворушно, як череп.

Чоловік уривчасто кивнув, устав і вийшов. За ним зачинилися двері. Демон, ніби тільки цього й чекав, широко пройшовся кімнатою. Старий паркет під його ногами не рипів.

– Що ти хочеш? – швидко пробурмотіла Ірина. – Чого ти знову…

– Тобі сподобалося в шизарні?

– Ні! – Ірина здригнулася.

– Хочеш провести там решту життя?

Череп сам по собі підстрибнув на столі, і блимнула свічка, наче лампочка на вітрі. Через частку секунди Ірина зрозуміла, що це вона сама гойднула стіл – різким мимовільним рухом.

– Ірино! – у двері зазирнула Віка. – Мужик нічого так бабок підкинув… Ти в порядку?

– Так, – Ірина нахилилася, ніби щось підбираючи з підлоги. – У повному порядку. Все в мене добре.