"Сатурна" майже не видно

— Гей, ану, стій! — наказав хрипкий голос із темряви. — Руки, руки підніми, а то не ручаюсь…

Рудін спинився і підняв руки.

Від куща відділилася й наблизилась неясна в темряві людська постать.

— Хто ти?

— Радянська людина.

— Радянськими усі звуться. Відповідай: хто ти, звідки і куди йдеш?

— Це довго розповідати. Якщо ти партизан, веди мене до командира.

— Зброя є?

— Нема.

— Тоді йди он туди і не оглядайся.

Кущі ставали щораз густіші, і незабаром почався ліс. Невідомо звідки біля Рудіна з'явилося ще двоє людей, а коли вони заглибились у ліс кілометрів на три, їх зупинив невидимий вартовий. Один із провідників Рудіна сказав вартовому пароль, і вони пішли далі. Незабаром його ввели в тісну землянку, в якій біля перекинутого ящика сиділи і пили чай двоє бородатих чоловіків невідомого віку. Їхній стіл тьмяно освітлювала підвішена до стелі гасова лампа з закопченим розбитим склом.

Один з бороданів невдоволено поставив на стіл недопитий кухоль чаю.

— Мені сказали, що ти просив вести тебе до мене. Що тобі треба?

— Якщо ви командир загону, я хотів би поговорити з вами віч на віч.

— Ач який! — він підморгнув до другого бороданя. — Це ти кинь, від комісара загону я критися не буду. Кажи, хто ти і чого тобі треба.

— Хай вийде боєць, — сказав Рудін, оглянувшись на партизана, який привів його і тепер стояв біля входу.

— Ну, гаразд, Петрусю, вийди на хвилинку… Ну, я слухаю.

— Ви зв'язані з товаришем Олексієм? — запитав Рудін.

Бородані незворушно дивилися на нього.

— А що?

— Я попрошу вас передати йому радіограму, яку я напишу.

Комісар засунув руку в ящик, біля якого вони сиділи, витяг аркуш паперу і дав його Рудіну.

— Пиши!

Рудін написав: «Повідомте Маркову, що зі мною сталося ускладнення, я був відправлений з ешелоном полонених. Утік. У цей момент перебуваю в… — тут Рудін зробив пропуск. — Знову виходжу на попередню ціль».

— Самі вставте, у кого я перебуваю…

Бородані разом прочитали написане Рудіним, перезирнулися. Помовчали. Командир загону встав.

— Добре. Зараз передам, але до одержання відповіді ти зостанешся тут.

— Залюбки, — посміхнувся Рудін.

Командир вийшов із землянки, комісар запропонував Рудіну поїсти.

— Не відмовився б. За дві доби я з'їв лише шматок закам'янілої перепічки, — сказав Рудін.

— У Відьмака? — посміхнувся комісар.

— У нього.

— Не дивуйтесь. Коли ви були в нього, там були й наші люди.

— Хороша робота, — розсміявся Рудін.

Повернувся командир загону.

— Зараз передадуть.

Тепер із землянки вийшов комісар, але незабаром вернувся, несучи кусок сала і хлібину.

— Чим багаті, тим і раді.

Рудін ще не встиг попоїсти, як радист приніс відповідь на радіограму:

«Ваше повідомлення передано Маркову. Залишайтесь у загоні до одержання вказівок від вашої бази, які ми передамо вам негайно після одержання».

І ще одна радіограма адресувалася командиру загону Нагорному: «Людині, яка зараз у вас, повністю довіряйте і подайте необхідну допомогу. Олексій».

Розділ 11

Кінчався другий день, як Рудін пішов. І хоч Марков добре розумів, що рано чекати від нього якихось вісток, перебороти нервове напруження не міг.

Увечері прийшов Савушкін. Biн ходив на розвідку району, де, за даними, одержаними з Москви, гітлерівці будували великий аеродром.

У свій час, коли Марков формував оперативну групу і перший раз поговорив із Савушкіним, у нього склалося про нього поганеньке враження. «Парубчак легковажний, на серйозне діло посилати не можна», — вирішив Марков. Він сказав про це комісару держбезпеки Старкову, а той негайно викликав до себе безпосереднього начальника Савушкіна і запитав у нього, навіщо Маркову рекомендували несерйозну людину.

— Можу сказати одне, — відповів начальник, — якщо Савушкін залишиться в мене у відділі, буду дуже радий, це мій найкращий працівник.

Він розповів про операції, які самостійно провів цей «не серйозний», смішливий працівник. У них рельєфно було видно справжнього Савушкіна — жваву, розумну і дотепну людину.

— Так, так, я згадав його, — сказав Старков. — Ви даремно, товаришу Марков. Савушкін справді чіпкий працівник, а головне — має на плечах свою голову.

Маркову довелося просити пробачення в начальника Савушкіна.

І згодом, коли в Москві готували групу, Марков сам пересвідчився, що недаремно начальник вважав Савушкіна найкращим своїм співробітником. Проте одна вада в нього була, хоч Марков і не дуже був певен, що це вада. В характері Савушкіна жила азартність; він, мов шахіст авантюрного стилю, в кожному ділі шукав ходів до загострення і ускладнення. Для нього не було більшого задоволення, ніж придумати по ходу справи несподіваний поворот.

От і тепер, побачивши Савушкіна, який вернувся із завдання, Марков з веселого блиску його очей угадав, що Савушкін задоволений своєю розвідкою і що в нього трапилося щось несподіване й цікаве.

— По-перше, дані Москви цілком точні: німці будують там великий аеродром, — доповідав Савушкін. — Сказати точніше — переобладнують і розширяють наш військовий аеродром. Одну бетонну смугу вони вже закінчують, другу — обвідну — зробили наполовину. По-друге, я познайомився там з полковником інженерних військ Конрадом Хорманом — особою абсолютно винятковою. Більш тупої і обмеженої людини я не зустрічав за все своє життя. Мені пощастило…

— А конкретніше можна? — перебив Савушкіна Марков. — Я зараз дуже зайнятий.

— Рудін? — з вдаваною байдужістю запитав Савушкін і, бачачи, що Марков не поспішає відповідати йому, сказав: — Єсть конкретніше. Коли я піду туди вдруге, я можу зробити на вибір, таке: а) притягти полковника сюди; б) попросту його ліквідувати; в) позичити його портфель. І як резерв — залучити його до роботи на нас.

— Нам виняткові дурні не потрібні,— сухо кинув Марков.

— Він дурень у всьому, що не торкається його інженерних справ, — пояснив Савушкін. — А в своєму ділі він, слід гадати, спеціаліст високого класу. Він сказав мені, що за будівництво Темпельгофського аеродрому в Берліні його нагороджено орденом і навіть показав мені цей орден; він носить його в задній кишені штанів у замшевому чохлі.