"Сатурна" майже не видно

Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:

— Ура!

— Москва!

— Досить! — благав льотчик.

Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.

— Як там Москва? — спитав Марков.

— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.

— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.

— Хто це вам сказав?

— Німці патякали.

— Їх тільки послухати! — розсміявся льотчик. — Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?

— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.

— Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.

— Через фронт летіли благополучно?

— Нормально.

— Не обстрілювали?

— Нормально.

— До нашого брата партизана часто літаєте?

— Нормально, майже щоночі. Вас же всюди розвелось, — засміявся знову льотчик.

Все у нього було нормально: і становище на фронті, і стан торгівлі в Москві, і настрій в армії, і робота московських театрів. І хоч тим, хто запитував, так хотілося почути побільше різних живих подробиць, все ж це слівце «нормально» вміщало в собі щось таке, що було найголовнішою і найвичерпнішою відповіддю на всі їхні запитання.

Коли вони прощались, Марков спитав:

— Коли будете в Москві?

— Через три години сорок хвилин. Загалом нормально, — відповів льотчик і, козирнувши, побіг до літака.

Незабаром гул моторів уже розтанув на сході.

— Нормально, — промовив товариш Олексій, і вони з Марковим голосно розсміялись.

Розділ 37

Для Кравцова настали вирішальні дні.

Гестапівці, звичайно, відчували, що їхня робота з молоддю почала, як кажуть, входити в пісок. На збір приходило дедалі менше хлопців. Останній збір у клубі «бажаючих» їхати в Німеччину не відбувся: прийшло тільки чотири чоловіки, і вони, побачивши, що більше нікого нема, миттю зникли. Зусилля підпільників і хлопців, яких підібрали Кравцов і Добринін, марно не пропали.

Клейнер наказав зробити перевірний обхід по десяти адресах, щоб з'ясувати, чому хлопці не з'являються на збори. По дев'яти адресах хлопців взагалі не виявилось: хто «поїхав до дядька на село», хто «подався по картоплю в сусідній район». Словом, хто куди. І лише один виявився дома, але «лежав у тифу».

Клейнер викликав до себе гауптштурмфюрера Берга, який відповідав за роботу з молоддю, і Кравцова.

— Ви думаєте, так усе це і є? Дядько, картопля, тиф? — спитав Клейнер холодно і недбало, але Кравцов бачив, що оберштурмбанфюрер страшенно розлючений.

Майор Берг знизав плечима.

— Цілком можливо.

— А те, що у вас під носом працювали комуністи, це можливо? — загорлав Клейнер.

Берг мовчав.

— Пане Конопльов, ваша думка? — знову холодно і недбало спитав Клейнер.

Кравцов підвівся.

— Ваше побоювання, пане оберштурмбанфюрер, мені здається, не позбавлене підстави.

— О, цікаво! Чому ви так вважаєте?

— Тому, що іншого пояснення я просто не міг знайти.

— Логічно. Дуже логічно, — обличчя Клейнера кривилось у посмішці.— Я вітаю вас, панове. Комуністи вдячні вам за вашу бездарність і сліпоту. Доведеться серйозно розібратись у вашій діяльності. Прошу кожного з вас написати докладний рапорт про свою роботу. Попереджаю: непокараним це неподобство не залишиться. Все, Берг, можете йти, а панові Конопльову — лишитися…

— Як я на вас надіявся, як надіявся!.. — сказав з скорботним виразом обличчя Клейнер, коли вони з Кравцовим лишилися вдвох. — Хто-хто, а ви повинні були одразу відчути руку комуністів. Ви ж знаєте їхні методи й виверти. Це підозріло, пане Конопльов, кажу це вам прямо.

— Пане оберштурмбанфюрер, — обережно заперечив Кравцов, — я ж думав, що за рік тут і запаху комуністів не лишилося.

— Не буде! — Клейнер ударив кулаком по столу. — Цього запаху скоро не буде! Я вам це гарантую! Але поки що це… з молоддю — їхня робота! Їхня!

— Я думав інше, — спокійно сказав Кравцов. — З самого початку ми погналися за кількістю. Це було помилкою. Адже досить було, щоб до нашого контингенту потрапило два десятки хлопців, розпропагованих комуністами, а може і тепер з ними зв'язаних, і вся справа пішла нанівець.

— Гаразд. Ми цих червоних цуценят виловимо під час облави. Вони ще поплачуть у мене! — Клейнер нервово закурив. — Як із створенням карального загону? Сподіваюсь, тут усе в порядку?

— Я звик відповідати за доручену мені справу, — спокійно відповів Кравцов.

— Глядіть, Конопльов! Ви самі за цю справу взялися. Пам'ятайте про це.

— Я пам'ятаю, пане оберштурмбанфюрер. Користуючись нагодою, я хотів би одержати вашу санкцію на мій план проведення першого збору загону. Я хочу запросити на цей збір штурмбанфюрера Грюнвейса. Адже загін піде в його розпорядження. То хай хлопці зразу познайомляться з своїм начальником.

— Коли збір?

— Післязавтра в клубі. О дванадцятій нуль-нуль.

— Добре. Я накажу Грюнвейсу бути на зборі. Що ще?

— Мабуть, усе. Збір відкрию я, а потім кермо влади передам Грюнвейсу.

— Добре. Але відповідаєте за все ви!

Кравцов нахилив голову.

— Можна йти?..

Кравцов ішов на явочну зустріч з Бабакіним. Передчасно стемніло. Із заходу на місто насунулись чорні грозові хмари, охопивши півнеба. Вологе повітря здригалося від поки ще далеких перекотів грому. Сплески блискавок були дедалі яскравіші й частіші. Кравцов неспокійно позирав на небо. Як на зло, цю зустріч вони умовились провести за містом, біля ріки. Гроза мовби йшла слідом за Кравцовим, і, коли він наблизився до річки, через усе небо шмагонула біла блискавка і небо тріснуло з оглушливим ревом. У цей час Кравцов побачив Бабакіна. Він ішов назустріч берегом річки.