Щит і меч

— Все одно давай, — суворо сказав Вайс. Ховаючи гроші, всміхнувся: — А ти думав, німець тебе задарма повезе?

Розвернув машину. Майнуло розгублене, здивоване обличчя хлопця. Він несміливо помахав рукою. Вайс не відповів.

І хоча Йоганн здорово це придумав, узявши з хлопця гроші за проїзд, все одно виручати його — це була вільність, на яку він не мав права.

«Погано, товаришу Бєлов, — в думці сказав собі Йоганн. Але зразу ж мимоволі подумав: — А вдало це вийшло з камерою. Всі німецькі шофери так роблять: примушують першого-ліпшого польського перехожого качати ручку насоса. І я примусив…»

Та коли через кілька днів на вулиці п'яний німецький солдат бив по щоках якусь нафарбовану жінку й та кинулась до Вайса, благаючи захистити, Йоганн мовчки відсторонив її і пройшов мимо. Вайс пройшов мимо так байдужно, нібито все це відбувалося в потойбічному світі. Після випадку з хлопцем він ще довго ставився до себе критично, «проробляв» себе. Він розумів: прикмети радянської людини, її моральні особливості тут так само небезпечні й шкідливі, як жалість для хірурга. І він байдуже пройшов повз жінку, яку били, твердо знаючи, що його обов'язок вищий за ці почуття.

Кілька днів Йоганн возив місцевого німця, фермера Клюге — члена фрейкору — п'ятої колони в Польщі, функціонери якої здійснювали диверсії напередодні гітлерівського вторгнення, а потім виконували роль гестапівських підручних.

Обважнілий, коротконогий, з м'ясистим лицем, хворий на ядуху, Клюге, дізнавшись, що Вайс із Прибалтики, сказав докірливо:

— Таких хлопців слід було тримати там до певного часу, щоб ви потім за нашим досвідом влаштували там гарненьку поросячу різанину.

Вайс спитав:

— Ви вважаєте, що в нас була б така можливість?

— Я думаю, була б.

— Навіщо ж ми виїхали звідти?

— Отож і я кажу: навіщо? — понуро мовив Клюге. І раптом, осміхнувшись, втішив: — Нічого, хлопче, все ще попереду.

У Клюге на фермі працювало кілька десятків військовополонених поляків і французів, але він узяв підряд на доставку щебеню для шляхового будівництва, і всіх полонених загнав у каменоломню, і за наглядачів приставив до них сина й зятя. Тепер Клюге добивався нових військовополонених для ферми, запевняючи, що всі попередні повмирали від дизентерії.

Вайс запитав:

— А що ви робитимете взимку з такою кількістю військовополонених?

Клюге сказав:

— Головним конкурентом людини в споживанні основних харчових продуктів є свиня. А в мене самих плідників більш десятка, і чотири з них — медалісти. — Спитав: — Зрозумів?

— Ні, — сказав Йоганн.

— Ну то розумій, що мої підопічні не витримають такої конкуренції. Буде падіж, та й годі.

— Свиней?

— Та не прикидайся ти, — всміхнувся Клюге й діловито додав: — Дехто ще краще влаштовується, в кого господарство ближче до таборів. На роботу їх до них ганяють, а годівля в таборі. Будеш хазяїном, синку, вчися. — Додав, помовчавши: — У першу світову в мого батька російські полонені працювали. Худі, сухі та жилаві, остерігатись їх доводилося — в батька вухо один лопатою так і відтяв.

— Саме тільки вухо? — спитав Вайс.

— Авжеж.

— Значить, промахнувся, — сказав Вайс.

— Правильно, — згодився Клюге. — Промахнувся. — Замислився, промовив, щулячись: — Якщо росіяни в мене будуть, — без пістолета навіть до лежачого підходити небезпечно. Може за ногу схопити. Це я знаю.

— Ви що ж, і на російських полонених розраховуєте?

— Раз війна, значить — і полонені.

— А буде?

Клюге знизав плечима іі собі спитав:

— А чому, по-твоєму, стільки в генерал-губернаторстві нових військ?..

Келер сказав Вайсові, щоб той завтра о другій годині припинив обслуговувати Клюге.

Наступного дня уранці Йоганн возив Клюге по різних установах. Потім Клюге звелів везти його в маєток. Рівно до другої години Йоганн вів машину розгрузлим від дощу путівцем. О другій годині зупинив машину, відчинив дверцята, оголосив:

— Пане Клюге, ваш час користування машиною кінчився.

Вайс відкрив багажник, вийняв звідти чемодан Клюге, поставив на землю. Те ж саме проробив з речами, що були в кабіні.

Клюге сказав:

— Мені ж іще п'ятдесят два кілометри їхати, я заплачу. Не можна кидати серед дороги солідну людину.

Вайс сказав:

— Виходьте.

— Я не вийду.

Вайс розвернув машину і погнав її в місто.

— Але ж у мене там на дорозі лишилися речі!

Вайс мовчав.

— Зупинись!

Вайс загальмував машину.

Клюге порпався у себе в бумажнику, потім став тицяти Йоганнові гроші.

Йоганн відштовхнув його руку.

— Ну, нехай, — сказав Клюге, — нехай! Тобі це так не минеться.

Він виліз з машини і, грузнучи в болоті, побрів назад до речей.

Повернувшись у гараж, Вайс доповів Келеру, що Клюге хотів затримати машину. Келер сказав:

— Наказ є наказ. Ти повинен був висадити його о другій нуль-нуль, навіть коли б це було посеред калюжі.

— Я так і зробив, — сказав Вайс.

У нього було таке відчуття, нібито всі ці дні він возив у машині якусь брудну тварюку.

Вайс витрусив чохли з сидінь. Йому здавалося, що в машині смердить.

Безперервна десяти, а то й дванадцятигодинна робота виснажувала навіть найміцніших шоферів. Йоганн мусив мати такий запас фізичних і нервових сил, щоб, закінчивши роботу в гаражі, віддати їх головній своїй справі, що вимагала величезної зосередженості, кмітливості, самовладання.

Людина часом не помічає, як, отруєна втомою, вона втрачає якусь дозу чуйності, губить зовсім незначні імпульси, необхідні для того, щоб блискавично знайти рішення в непередбаченій ситуації. Можна силою волі подолати втому, але як дізнатися, чи не гальмує втома твою свідомість, змушену повсякчас діяти на твоє справжнє «я» і на твоє друге «я», що стало шофером Йоганном Вайсом. Тим більше, що з поєднання цього подвійного мислення потрібно було виробити те єдине, що відповідає твоїм цілям, твоєму обов'язку.

Останніми днями втома, нервова, душевна, фізична, то витісняла з нього Йоганна Вайса, то — і це дуже радувало — він цілком відчував себе Йоганном Вайсом, в якого немає нічого, крім згадок про інший світ, де він колись жив. Разом з тим надмірне навантаження і викликана ним втома допомагали йому переборювати тугу за Батьківщиною, спати без сновидінь і не поринати в спогади, що обпікали душу; одного разу він піймав себе на тому, що навіть плакав уночі, коли йому єдиний раз приснилися батькові руки, пропахлі залізними ошурками.