Щит і меч

Дівчина демонстративно повернулася до сусідки і вже більше не розмовляла з Вайсом, не звертала на нього уваги.

Фрау Бюхер пильно спостерігала за всіма і відразу побачила, що між її дочкою і Вайсом щось трапилося: на його обличчі з'явився винуватий вираз. Вона голосно спитала:

— Пане Вайс, ви, здасться, хотіли придбати гараж або авторемонтну майстерню?

Йоганн зрозумів, що фрау Бюхер хоче представити його гостям, як юнака із солідними діловими намірами. І щоб зарекомендувати себе перед цими людьми з кращого боку й зробити приємність мадам Бюхер, він з піднесенням почав ділитися своїми життєвими планами.

Проте його слова справили на гостей враження зовсім не таке, якого він хотів.

Довелося признатися собі, що він дуже промахнувся: недооцінив багатого досвіду присутніх у лицемірстві. Адже ці люди не тільки самі постійно лицемірили, але й день у день пильно підмічали найменший прояв лицемірства в інших — тих, з ким вони повсякчас стикалися. Бачачи ницість, виверти, брехню своїх хазяїв, знаючи їхні брудненькі таємниці, дріб'язкову марнославність, ці люди, на людську гідність яких пани ніколи не зважали, виробляли в собі сторожку здатність прикидатися і вміти мовчазно, з глибоко прихованою зневагою викривати її в інших.

Вайс швидко вловив смисл того іронічного мовчання, з яким гості слухали його плани. Так, він припустився помилки і зрозумів це, ще не закінчивши розповідати про свої життєві плани.

Щирість для цих людей — ознака дурості. І коли не подумають, що він дурень, то, що він лицемір і приховує справжні свої наміри, подумають напевне. А це ще гірше, ніж прославитися наївним дурником. Ніхто тут, окрім нього, не намагався привернути увагу до своєї особи розмовами про щось особисте. А Вайс зробив це з непродуманим поспіхом, і, мабуть, даремно. Тільки, щоб перевірити, чи приймуть його в цьому товаристві за свого. І прорахувався. Переграв. Тобто зробив помилку, про яку не раз попереджував його інструктор-наставник: забув про самоконтроль, розпустив свою уяву, втратив нещадну, але надійну опору — розуміння реальної обстановки.

І, все ще говорячи, Вайс напружено шукав лазівку, щоб вислизнути із створеного ним самим небезпечного становища. Вайс раптом мило всміхнувся й спитав:

— Як вам подобаються мрії отакого собі ідилічного Міхеля? — І серйозно додав: — Що ж до мене, то я буду там, де мені накажуть інтереси рейху.

— Браво, — сказала фрау Бюхер, — ви хитро купили нас, пане Вайс!

— Цей юнак знає, за який кінець слід тримати гвинтівку, — схвально зауважив Пауль.

— Пане Вайс, — вигукнула фрейлейн Єва, — вам дуже личитиме офіцерський мундир!

Пауль попередив:

— Стережіться, вона захоче вам його випрасувати вранці!

— Ви цинік, Пауль, — млосно сказала Єва.

Після цього інтерес до Вайса вичерпався, ніхто більше не звертав на нього уваги.

Полишений на самого себе, Йоганн сів за столик у кутку й почав гортати альбом з кольоровими видовими листівками. На одній з них він побачив зображення такого знайомого йому Ризького порту… В думках він мимоволі перенісся в це місто, з якого недавно виїхав. Йому згадалася Ліна Йорд, дочка суднового механіка, студентка політехнічного інституту, з ляльковим, гладеньким, немов емальовим, личком, мініатюрна, з маленьким картузиком на світлому волоссі і вдумливими темно-сірими суворими очима.

Вона докоряла Йоганнові за його прихильне ставлення до всіх заходів Німецько-балтійського народного об'єднання.

— Мені здається, — казала вона насмішкувато, — ви прагнете уподібнитися типам, які щосили намагаються бути схожими на коричневих хлопців з рейху.

— Та мені просто приємно бувати в колі своїх співвітчизників.

— Дивно! — промовляла вона недовірливо. — Ви такий серйозний і, мені здається, мислячий чоловік — і раптом з благоговійною увагою слухаєте вкрай безглузді розумування про винятковість німецької натури і ці жахливі доповіді, сповнені зловісних намірів.

— Але ви теж їх слухаєте.

— Заради тата.

— Він вас змушує ходити на ці доповіді?

— Навпаки. Я це роблю для того, щоб вберегти нашу родину від небезпечних пліток.

Одного разу вона запросила Йоганна до себе додому.

Лінин батько, Гуго Йорд, бувалий моряк, недавно вернувся з плавання. Вайлуватий, спокійний, з вицвілими, примруженими очима, він був невисокий на зріст, як і дочка, але кремезний, широкоплечий, з важкими руками. В куточках маленького, щільно стуленого рота дві глибокі поздовжні зморшки. Судно, на якому він плавав, належало німцеві, і екіпаж складався із самих німців. Вони ходили в Мурманськ по ліс, а коли поверталися — рушила крига. Судно затисло. Від натиску крижаного поля лопнула обшивка, гребний гвинт зламався.

Та капітан не хотів викликати радянське рятувальне судно. Вони дрейфували разом з крижаним полем, намагаючись власними силами відремонтувати судно.

А потім почався шторм із завірюхою, крижані поля розійшлися, і все кінчилося б погано, коли б не підійшла радянська звіробійна шхуна.

Гуго Йорд сказав Вайсові похмуро:

— Ці радянські хлопці із звіробійної шхуни лагодили нашу посудину так, начебто не нам загрожувала небезпека, а їм. Потім, коли ми знову опинилися на своєму ході, наш капітан запросив до себе в каюту їхнього шкіпера і боцмана на випивку. І сказав:

«А ми ж бо німці…»

«То й що? — сказав шкіпер. Потім він побачив на капітановому столі вимпел із свастикою, спитав: — Ви що, фашист?»

«Так, — відповів капітан, — саме так».

Тоді обидва вони — і шкіпер, і боцман — мовчки наділи бушлати і шапки.

Капітан спитав:

«Жалкуєте, що нас виручили?..»

Шкіпер сказав:

«У вас пального дійти не вистачить, можу відкачати півтори тонни як потерпілим. У вас у кубрику лід, команді навіть обігрітися нічим».

Потім, коли ми пішли своїм ходом, на шхуні підняли вітрила. Виходить, російські моряки віддали нам своє останнє пальне.

Усе це розповідав Гуго уривчасто, понуро, немовби ображений чимось.

Йоганн, долаючи хвилювання, спитав:

— Але ж на морі завжди годиться так робити?

— А на землі? — спитав Гуго.

Йоганнові дужо сподобався Гуго, але зустрічатися з ним він уникав, німці з Народного об'єднання говорили про Гуго як про людину чужу. Спілкування з ним могло зашкодити Вайсові.

Саме через це він змушений був насторожено ставитись і до Ліни. Вона спочатку приписувала це Йоганновій сором'язливості. Сама просила після вечорів у компанії проводити її додому. Брала під руку, заглядала в його заклопотане лице, мало не стаючи навшпиньки для цього.

У неї був жвавий і вільний розум.

Почуваючи приховану ніжність до цієї дівчини, засмучений тим, що доводиться прикидатися, мимрити, приховувати свої переконання і думки, хоч йому часом дуже хотілося блиснути своїми знаннями, які він мусив маскувати так само, як і своє почуття до неї, бо не мав права на це, Вайс похмуро відмовчувався, поспішав швидше довести її до дому. Вона ледве встигала за ним, дріботячи своїми маленькими ніжками. Мило сердилася. Казала, що вона зовсім не поспішає додому і що їй подобається отак іти поруч з Йоганном куди завгодно. Сміялася, закидаючи назад обличчя з темно-сірими очима, які чогось ждали.