Щит і меч

Вайс спитав ствердно:

— Значить, Плішивий?

Все так само мовчки чоловік цей згідливо закивав у відповідь головою.

Вайс обернувся до писаря:

— Запишіть: Плішивий, — і зловтішно подумав: «Нічого собі екземпляр, ще й з викривальною кличкою!»

З самого початку Вайс вирішив, думаючи про майбутнє, присвоювати курсантам клички-прикмети, і в багатьох випадках йому це вдавалося.

Плішивого посадили на табуретку перед білим простирадлом на стіні, і солдат абверу з відділу «Г» націлився «лійкою» у фас, а потім у профіль — так, як знімають тюремні фотографи.

Вайс уважно стежив за Плішивим. В процесі фотографування його фізіономія показала готовність знятися з посмішкою.

Вайс скомандував:

— Струнко!

І фізіономія Плішивого вмить набрала тупого і непорушного виразу.

Заповнивши анкету, він старанно, чітко вивів свій підпис і взявся за автобіографію. Писав її довго, вдумливо, часто запитував:

— Про те, як я їхніх кандидатів у Верховну Раду завжди викреслював, зазначати? — Сказав, як по секрету: — До суду багато разів притягався, тільки завдяки особистому вмінню кожного разу викручувався.

Кінчивши з усіма формальностями, він так само розбірливо й чітко вивів своє прізвище під підпискою-зобов'язанням працювати на користь німецької розвідки, приклавши до неї вказівний палець, змащений на спеціальній байковій каталці мастикою, витер його і заявив з полегкістю:

— Ну все — тепер чистий.

— Хто? — різко спитав Вайс.

— А ось пальчик, — злякано знітившись, пробелькотів Плішивий. — Я ж тільки про палець сказав.

Таку процедуру оформлення проходили всі прибулі в школу. І вже з цього моменту, з самого початкового ознайомлення з ними, можна було вловити деякі індивідуальні особливості.

Одні трималися з істеричною розв'язністю, немовби підкреслюючи відчайдушну готовність на все, що їм запропонують. Та, можливо, вони тільки прикривали цією своєю манерою поведінки муки сумління або ж навмисне вели заздалегідь задуману гру, удаючи з себе пропащих людей, яким море по коліна.

Інші, з тьмяними очима мерців, зламані, пригнічені, спустошені, отупілі, покірні, мляво і байдужно виконували все, що від них вимагалося.

Траплялися пронозуваті, кмітливі на вигляд — вони діловито цікавились умовами утримування в школі; або такі, які нагадували пошепки про свої табірні заслуги, тривожилися, щоб про їхню зраду не забули й не змішали їх потім з усіма іншими.

Були й такі, які поводилися досить незалежно. Бони намагалися говорити по-німецьки й оголошували себе принциповими противниками радянського ладу. В анкеті такі обов'язково підкреслювали, що не були поранені й не попадали в оточення, а здалися в полон добровільно. Усі вони в своїх автобіографіях докладно описували, яке майно до революції мали їхні батьки. Відповідаючи на запитання: «Чи був у профспілці?», обов'язково приписували: «Був примусово».

Один з розв'язних, кремезний, широкоплечий, з гострими вилицями, із жвавим, бігаючим поглядом, не чекаючи, сам квапливо підказав собі кличку:

— Личак.

Переглядаючи анкету, Вайс прочитав у графі «Посада в армії»: «Боєць похоронної команди». Таких підрозділів на початку війни не було. У відповідь на запитання про його професію було написано: «Швець».

Вайс запропонував:

— У нас є майстерні, я тебе запропоную.

Личак знітився. Потім, зрадівши, що знайшов переконливий аргумент, усміхнувся, заявив ображено:

— Мене ж не в шевці вербували — на шпигуна підписку дав. За що ж таке пониження в посаді?

Личакова автобіографія була написана абсолютно грамотно, хоч він і твердив, що закінчив тільки три класи початкової школи.

Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема.

Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя.

Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро:

— Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж ви від мене ще хочете?

Вайс сказав:

— Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи.

— Для чого?

— А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю.

— І без того, будьте певні, повісять.

— Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут?

— Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би.

— Ким був у таборі?

— Людиною.

— Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами?

— А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював.

— А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив?

Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки.

— Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений…

Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях.

Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися.

— До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців.

— Ви були тоді офіцером?

— Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк.

Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території.