Щит і меч

Разом з цим він роздумував про те, як поводитися, щоб співробітники по «штабу Валі» прихильно оцінили його службову запопадливість, як зробити, щоб, не викликаючи ревнивих заздрощів, показати їм, що їхній молодий співробітник має деякі здібності й головна сфера прояву їх — невтомна працьовитість. Це, з одного боку, викличе прихильність співробітників, а з другого — зекономить його час і сили, спрямовані на розв'язання головного завдання. Та без такої захисної броні він не може вийти на арену битви.

Він знав, що це вимагатиме такого напруження всіх його духовних сил, якого вимагає істинний подвиг.

33

На відміну від звичайних військових частин німецької армії у поведінці офіцерів абверу на службі і поза нею особливої різниці не було. Не було якоїсь підкресленої підтягнутості й офіціальності на службі, а тим паче за її межами. Солдати здебільшого рекрутувалися з інтелігенції і знали межу між шанобливістю і напівфамільярністю.

Офіцери однакового звання і на службі, і поза нею зверталися один до одного на ім'я і на «ти». До вищих чинів, починаючи з генерала, а іноді полковника, якщо він обіймав генеральську посаду, зверталися за званням, додаючи слово «пан», а в справах служби — в третій особі. Поза нею — і в другій особі, особливо коли бачили начальника не вперше і розмова не була підкреслено офіціальною. Агенти зверталися до всіх офіцерів тільки за званням, не згадуючи прізвища й не додаючи слова «пан». Вітання було військовим: абверівці козиряли один одному, — а не партійним, як у СД, СС, гестапо, де салютували піднятою рукою.

Власне, все це були старі спеціалісти, професіонали з мозолями на задах від довгочасного перебування на такого роду службі. Спритніші з них переметнулися в свій час у СД, в гестапо або, ставши довіреними підручними Канаріса, міцно осіли в Берліні. Дехто ще в юності пройшов практику в таємній поліції, інші — їх було більшість — набули фундаментального досвіду в роки першої світової війни на агентурній роботі в розвідці і контррозвідці.

Будучи вузькими спеціалістами, переконаними в тому, що служба абверу завжди в пошані у правителів Німеччини, вони вважали себе людьми особливої касти, і ця кастова спільність створювала між ними атмосферу обопільного довір'я і поваги.

Тому поява в їхньому середовищі новачка Йоганна Вайса викликала неприязнь і скептичне недовір'я, породжене не так політичного підозріливістю, як питанням етики. Крім кодексу офіцерської вихованості, тут панував кодекс професіональної етики. Він полягав у тому, щоб не називати речі своїми іменами.

Найпідліші засоби, прийоми, страхітливі, звірячі цілі прикрашалися професорською елегантною термінологією і обговорювалися з академічною безпристрасністю. Навіть ті, хто, пройшовши практику в кримінальній поліції, досконало володів жаргоном професіональних злочинців і проституток, тут не одважувалися користатися цим багатим фольклором і намагалися висловлюватися вишукано науково.

Хоч як дивно, але така атмосфера вихованості не ускладнила, а полегшила Вайсове завдання.

Його неабиякі знання, знайомство з німецькою класичною літературою, філософією, роботами вчених у галузі техніки, працями стародавніх істориків і юристів, книжками з різних галузей знань, написаними в догітлерівські часи стали міцним фундаментом для того, щоб мати вигляд людини, якій чужа вульгарність типових наці і яка разом з тим досить гнучка і обізнана, аби не видатись із своїми знаннями дещо старомодною.

Вже з перших зустрічей з новими колегами Вайс дав їм зрозуміти, що його «німецький консерватизм» — лише наслідок життя поза рейхом, у Прибалтиці, де прив'язаність до вітчизни могла проявлятися тільки в прив'язаності до всього того, що створив німецький народ протягом своєї історії. Це визнання справило найприємніше враження.

Йоганн вважав за необхідне заявити також про те, що Німеччину нового порядку, коли він був далеко від неї, сприймав він особливо піднесено, романтично. Він почуває себе в боргу перед рейхом і тому будь-яку роботу, доручену йому тут, виконуватиме, не шкодуючи сил, і сподівається, що більш досвідчені й заслужені співробітники не відмовлять йому в добрих порадах і допомозі, а за це він, в свою чергу, готовий віддячити їм будь-якими послугами.

Ця скромність і невимогливість дуже сприяли тому, що упередженість по відношенню до Йоганна зникла, а його люб'язна готовність виконувати чужі обов'язки була сприйнята прихильно.

Разом з тим медаль і згадки про знайомство з окремими діячами гестапо і СД були якоюсь мірою попередженням: було ясно, що хоч Вайс і благодушний на вигляд, але він не простак, який шукає в кожного підтримки і покровительства. Він з тих, хто прагне досягти успіху в службових справах, але хоче тільки того, чого може домогтися.

Спритність, тямущість і працездатність Вайса в перші ж дні формування школи були помічені й відзначені. Особливо старанно трудився він у канцелярії. Вивчивши особові справи, він з власної ініціативи склав спеціальну конспективну картотеку, де певними кольорами було позначено ступінь благонадійності кожного завербованого. Це було дуже зручно для командного складу, бо дозволяло вмить орієнтуватися в строкатому контингенті новачків.

Поміняти ж у разі зміни характеристики кольорові кодовані позначки було зовсім не важко: досить тільки прикріпити скріпкою кольоровий квадратик до тієї чи іншої карточки.

Картотека, що її створив Вайс, не мала офіціального характеру й призначалася тільки для внутрішнього, службового користування. Офіціальна картотека, складена за затвердженою формою, була більш громіздкою. Для своєї картотеки Вайс замовив додаткові комплекти фотокарточок і, оскільки це замовлення не могло бути внесене в платіжну відомість, заплатив фотографові своїми грішми. А те, що в нього виявився на руках другий комплект фотозамовлення, можна було вважати нагородою за енергійність, трофеєм. Щоправда, Йоганн все-таки вирішив за необхідне в присутності фотографа спалити зайвий комплект фотографій, загорнувши їх у старі газети. Це був досить нехитрий прийом, бо в старі газети він загорнув не фотографії курсантів, а стосик глянсуватого наперу, який відповідав за щільністю фотопаперу.

І тепер Йоганнові не треба було знову виступати в ролі художника, повертатися до того, що йому одного разу, й досить успішно, вдалося зробити для постачання Центру розпізнавальних матеріалів.

Тайник для зберігання фотографій він вирішив влаштувати в кімнаті обер-лейтенанта Гагена, з яким у нього склалися найдружніші стосунки, і, не довго думаючи, пластирем приліпив пакет з фотографіями з другого боку великого дзеркала, що висіло над умивальником.

Усе це було цілком обнадійливим початком нової стежки Йоганна Вайса як перекладача-інструктора при розвідувально-диверсійному «штабі Валі».