Що впало, те пропало

– Ти що, упився вже? – Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.

– Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.

Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину – очі в нього геть почервоніли, – але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.

– Ти що там, не можеш заткнути дитину? – ревнув чоловічий голос збоку.

– Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, – додав жіночий голос.

Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.

Плач зробився тихіше, затих.

– Напевно, годує його, – сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.

– Так.

– Томмі?

– Чого тобі?

– Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?

– Дідько, ні, нічого про це не знав. – Він удав, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.

– Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер» [2] коштує бакс?

2

«The Kroger Co.» – одна з найбільших американських мереж супермаркетів, заснована 1883 року в Цинциннаті.

– Ненадовго.

– У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!

– Отримаєш. Ми обидва отримаємо.

Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.

– Думаєш, це чоловік і дружина?

Про це Том не думав. Тепер замислився.

– Можливо.

– Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.

– Можливо, – заперечив Том, – вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.

У Тома одразу сяйнула думка.

– А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! – Простягнув пляшку. – Хочеш?

Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».

Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:

– Відкрито життя на інших планетах!

Жарт був зустрінутий сміхом й оплесками.

Він визирнув і побачив, що вже розвиднілося. Сонячне світло було сірим, ледь розвіювало туман, і все одно це було світло.

За дверима зали якийсь суб’єкт у спецівці (має роботу, щасливчик) котив відро зі шваброю.

– Хто це? – запитав Тодд, ледь ворушачи язиком.

– Ніхто, – відповів Том. – Звичайний прибиральник.

Тодд подивився в бік Марлборо-стрит.

– Господи, вони все їдуть і їдуть.

– Так, – протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лінди, ми б зараз були у хвості черги, десь на півдорозі до Клівленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе – завжди добра річ, і все одно він пошкодував, що не відмовився від віскі Тодда. У роті – стійкий присмак котячого лайна. Звісно, він ніколи його не куштував, але все ж таки…

Хтось за дві-три зборки зиґзаґа від них, недалеко від спального мішка, запитав:

– Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби «бенц».

Том побачив на початку під’їзної дороги з боку Марлборо довгастий силует із палаючими жовтими протитуманними фарами. Машина не рухалася, просто стояла нерухомо.

– Що він собі думає? – запитав Тодд.

У водія наступної машини скоріш за все виникла така сама думка, бо він посигналив – видав довгий, злий гудок, від якого люди сіпаються, фиркають й озираються. Хвилину машина з палаючими жовтими фарами стояла на місці. А потім рвонула вперед. Не ліворуч, у бік парковки, забитої вщент, а просто на людей, затиснутих у лабіринті стовпчиків і стрічок.

– Гей! – закричав хтось.

Натовп кинувся назад, немов хвиля пробігла. Тома штовхнуло на Тодда, який плюхнувся на дупу. Том захитався, намагаючись зберегти рівновагу, і це йому майже вдалося, але тут чоловік, що стояв попереду – який кричав, ні, волав, – в’їхав своїм задом у промежину Тома, а ліктем у груди. Том полетів на свого приятеля, почув, як десь між ними розбилася пляшка «Беллз», і вловив різкий запах залишків віскі, що хлюпнули на дорогу.

«Чудово, тепер від мене буде тхнути, як у барі в суботу ввечері».

Він насилу підвівся на ноги, саме вчасно, і побачив, як машина – так, це був «Мерседес», великий седан, сірий, як цей ранок, – врізається в натовп й окреслює коло, розкидаючи по дорозі тіла. Із радіаторної решітки стікала кров. На капоті відчайдушно борсалася жінка з розкинутими руками й боса. Вона вдарила долонею по склу, хотіла вхопитися за двірник, але схибила й злетіла вбік. Жовті смужки з написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» луснули, один зі стовпчиків шкрябнув бік великого седана, який не збирався гальмувати. Том побачив, як передні колеса переїхали спальний мішок, й огрядного чоловіка, який присів зі зведеною рукою, прикриваючи його своїм тілом.

Тепер машина їхала просто на нього.

– Тодде! – закричав він. – Тодде, підіймайся!

Він потягнувся до рук Тодда, схопив одну з них і потягнув. Хтось сильно вдарився об нього, і Том знову впав на коліна. Він уже чув потужний гуркіт двигуна, зовсім близько. Він спробував повзти, та чиясь нога вдарила його в скроню. В очах замиготіло.

– Томе? – Тодд виник позаду нього. Як він це зробив, цікаво? – Томе, що це?

Згори на нього впало тіло, а потім ще щось неймовірно важке притиснуло його до дороги, погрожуючи перетворити на желе. Захрустіли стегна. Як сухі кістки індички. Потім ця ноша зникла. Натомість насунув біль, що минув разом із відчуттям власної ваги.

Том спробував підвести голову та зумів відірвати її від дороги рівно настільки, щоб побачити, як задні вогні зникають у тумані. Ще він побачив блискучі уламки від розбитої пляшки. Тодда, який розпластався на спині, і кров, що калюжею розтікалася в нього під головою. Червоні сліди прямували до туманної напівтемряви.

Він подумав: «Лінда мала рацію. Треба було залишитися вдома».

Він подумав: «Я помру, і, напевно, воно й на краще. Адже, на відміну від Тодда Пейна, я так і не спромігся перевести в готівку страховку».