Що впало, те пропало

Дарма. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».

– Ти чув? – запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: – А це навіщо?

– Для тебе, – відповів Морріс і вистрілив йому в груди.

Кертіс упав, але – і це стало цілковитою несподіванкою – не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.

Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.

– Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще, – промовив він і став на одне коліно.

– Ти підстрелив мене, – видихнув Кертіс, майже беззвучно й здивовано. – Ти, блядь, підстрелив мене, Моррі!

Думаючи про те, як йому ненависне це прізвисько – він ненавидів його все життя, і навіть учителі, які б могли бути розумнішими, називали його так, – він розвернув пістолет і почав бити рукояткою по черепу Кертіса. Три потужні удари майже нічого не заподіяли. Зрештою, це був усього лише 38-й калібр, і його ваги стало, щоб завдати лише мінімальних пошкоджень. Кров проступила крізь волосся Кертіса й потекла по щетинистих щоках. Він стогнав і витріщався на Морріса божевільними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, він вимовив:

– Зупинися, Моррі! Досить. Боляче!

– Бля. Бля, бля, бля.

Морріс запхав пістолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Він пішов до «Біскейна», витираючи руки об куртку. Відчинив двері водія, побачив порожній замок запалювання і тихо процідив: «блядь». Прошепотів, як молитву.

На 92 проїхало кілька машин, потім коричнева вантажівка служби UPS.

Морріс поплентався назад, до чоловічого туалету, відчинив двері, присів і став нишпорити по кишенях Фредді. Ключі від машини знайшлися в правій передній. Підвівшись, він поквапився до торговельних автоматів. Напевно, зараз уже під’їхала якась машина або вантажівка, рух пожвавішав, і комусь закортіло облегшитися після ранкової кави. У такому разі йому довелося б убити й цього або цю, можливо, і наступного. Пригадалися паперові фігурки, з’єднані руками.

Поки нікого.

Він сів у «Біскейн», куплений легально, але тепер обладнаний украденими номерами штату Мейн. Кертіс Роджерс поволі повз цементною доріжкою в бік туалетів, підтягуючись на руках і ледь відштовхуючись ногами, залишаючи після себе кривавий равликовий слід. Важко було щось передбачити, але Морріс подумав, що той спробує дістатися до телефону-автомата на стіні між чоловічим і жіночим туалетами.

«Усе мало піти не так», – подумав він, заводячи машину. Через свій нерозважливий учинок він зробив дурість, і тепер його, імовірно, упіймають. Це змусило його згадати, що наостанок сказав Ротстайн. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, тим більше про літературу?

– Я знаю, що не продаюсь, – сказав він. – І цього досить.

Він повільно спрямував «Біскейн» у бік людини, що повзла бетонним тротуаром. Йому хотілося забратися звідси, мозок вимагав забратися звідси якнайшвидше, але справу слід було зробити обережно, без зайвого шуму.

Кертіс обернувся; очі за брудним волоссям, немов у лісових хащах, широко розплющені й сповнені жаху. Він насилу підвів одну руку слабким зупиняючим жестом, а потім Морріс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, він і далі прокрадався вперед. Ніс машини вдарився об бордюр. Сосновий освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду підстрибнув і загойдався.

Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.

Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.

Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», – подумав Моррі.

Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.

– Бачу у своєму майбутньому автомийку, – сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним – вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся і сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники – і готівку теж – кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.

Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.

Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері лишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не трапилося жодного.

За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, – і знизу, і зверху.

Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним давнім другом. До того ж дім – це таке місце, у якому, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, [5] – Євангеліє від Роберта Фроста – особливо якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся проводить осінній семестр у Принстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача – до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, – будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.

5

З поеми Роберта Фроста «Смерть наймита».

Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, коли вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власне звучання». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був іще помічник у господарстві, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.

Того ж дня десь на теренах Огайо він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопирсавшись, він купив скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд і обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», – подумав Морріс.

2010

Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?