Щоденник Миколки Синицина

— Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає.

— Еге, — каже Мишко, — здається, я передав куті меду. Це все ти винен: «Сип більше. Їсти хочеться!»

— А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити.

— Ну й зварю, не заважай лишень.

— Будь ласка, я не заважатиму.

Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає.

Я не витримав і кажу:

— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!

— А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг.

— Так то, — кажу, — в ресторані! Їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких.

— А нам куди поспішати?

— Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година.

— Встигнеш, — каже, — виспатись.

І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа.

— Ти, — кажу, — весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися.

— А по-твоєму, що — без води варити?

— Відібрати, — кажу, — половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться.

Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів.

— Наливай, — кажу, — тепер води по самі вінця.

Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

— Нема, — каже, — води. Вся розійшлася.

— Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу. — І колодязя не побачиш.

— Дурниці! Зараз принесу.

Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається.

— А вода де? — запитую.

— Вода… там, у колодязі.

— Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою?

— І відро, — каже, — в колодязі.

— Як — у колодязі?

— Так, у колодязі.

— Упустив?

— Упустив.

— Ах ти, — кажу, — розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти?

— Чайником можна.

Я взяв чайник і кажу:

— Давай мотузку.

— І її нема, мотузки.

— Де ж вона?

— Там.

— Де — там?

— Ну… в колодязі.

— То ти, значить, з мотузкою відро впустив?

— Ну так.

Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде.

— Нічого, — каже Мишко, — зараз піду попрошу в сусідів.

— Збожеволів! — кажу. — Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять.

Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося; здається, сто карбованців за кухоль води віддав би! Мишко каже:

— Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води.

Я кажу:

— Ти не патякай, а шукай мотузку.

— Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь од вудки прив'яжемо до чайника.

— А волосінь витримає?

— Та, може, витримає.

— А якщо не витримає?

— Ну, якщо не витримає, то… обірветься…

— Це й без тебе відомо.

Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне.

— Не витримає! — кажу. — Я відчуваю.

— Може, якщо піднімати обережно, то витримає, — каже Мишко.

Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника.

— Не витримала? — запитує Мишко.

— Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду?

— Самоваром, — каже Мишко.

— Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема.

— Ну, каструлею.

— Що в нас, — кажу, — по-твоєму, каструльна крамниця?

— Тоді склянкою.

— Це скільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш!

— Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться.

— Давай, — кажу, — кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки.

Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулись до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже:

— Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться, бо люди від природи жадібні…

Я кажу:

— Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем.

Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину. Я її не помітив, зачепив ліктем і замалим не скинув у колодязь.

— Ох ти, розтелепа! — кажу. — Навіщо мені каструлю під лікоть підсунув? Візьми її в руки і держи міцніше. І відійди од колодязя далі, а то ще й каша полетить у колодязь.

Мишко взяв каструлю й одійшов від колодязя. Я натягав води.

Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: «Пух, пух!»

— О! — каже Мишко. — Добра каша вийшла, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

— Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим.

Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув.

— Ні, — каже, — помирати буду, а такої каші не їстиму!

— Такої каші наїсишся, і вмерти можна! — кажу я.

— Не знаю.

— Диваки ми! — каже Мишко. — Таж у нас пічкурі є!

Я кажу:

— Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме.