Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
— Мухою.
— Якою мухою?
— Ну, просто мухою. Я її держу перед трубкою, а вона крильцями махає і дзижчить.
Цілий вечір ми з Мишком дзвонили один одному і вигадували різні штуки: співали, кричали, гарчали, мукали, навіть пошепки розмовляли — все було чути. Уроки я закінчив пізно й думаю:
«Подзвоню ще раз Мишкові, перед тим як лягти спати».
Подзвонив, а він не відповідає.
«Що ж це? — думаю. — Невже телефон зіпсувався?» Подзвонив ще раз — знову нема відповіді. Думаю: «Треба піти довідатися, в чому справа».
Прибігаю до нього…
— Стій! — кажу. — Ти навіщо телефон ламаєш?
— Та я не ламаю. Я тільки хочу подивитись, як його збудовано. Розберу, а потім складу назад.
— Та хіба ти складеш? Це тямити треба.
— Ну я й тямлю. Що тут ще не тямити!
Він розгвинтив трубку, вийняв з неї якісь залізячки і почав відколупувати круглу платівку, яка всередині була. Платівка випала, і з трубки посипався чорний порошок. Мишко злякався і почав збирати порошок назад у трубку.
— Ну, от бачиш, — кажу, — що ти накоїв!
— Нічого, — каже, — я зараз складу все, як було.
І став складати. Морочився, морочився… Гвинтики маленькі, загвинчувати важко. Нарешті склав трубку, тільки залізячка в нього одна залишилась і два гвинтики зайвих.
— А це звідки — залізячка? — питаю.
— Ох я роззява! — каже Мишко. — Забув! Її треба було там усередині прикрутити. Доведеться знову розбирати трубку.
— Ну, — кажу, — я піду додому, а ти, тільки-но буде готове, подзвони мені.
Пішов я додому й чекаю. Чекав, чекав, так нічого не дочекався і спати ліг. Ранком телефон як задзеленчить! Я зіскочив неодягнений, ухопив трубку і кричу:
— Слухаю!
А з трубки у відповідь:
— Ти чого рохкаєш?
— Як це — рохкаю? Я не рохкаю, — кажу я.
— Кинь рохкати! Говори по-людському! — кричить Мишко.
— Я й говорю по-людському. Навіщо мені рохкати?
— Ну, годі тобі пустувати! Однак я не повірю, що ти порося до кімнати притяг.
— Та кажуть же тобі, що ніякого поросяти нема! — розсердився я.
Мишко замовк. Через хвилину приходить до мене:
— Ти чого рохкав по телефону?
— Я не рохкав.
— Я ж чув.
— Та навіщо ж мені рохкати?
— Не знаю, — каже. — Тільки у мене в трубці все «рох-рох» та «рох-рох». Ось піди, коли не віриш, послухай.
Я пішов до нього, подзвонив по телефону.
— Алло!
Спочатку нічого не було чути, а потім потихеньку так:
«Рох! Рох! Рох!»
Я кажу:
— Рохкає.
А у відповідь знову:
«Рох! Рох! Рох!»
— Рохкає! — кричу я.
А з трубки невгаває: «Рох! Рох! Рох! Рох!»
Тут я зрозумів, у чому справа, і побіг до Мишка.
— Це ти, — кажу, — телефон зіпсував!
— Чому?
— Ти розбирав його, от і зіпсував у себе в трубці щось.
— Мабуть, я щось неправильно склав, — каже Мишко. — Треба поправити.
— Як же тепер поправиш?
— А я подивлюся, як твій телефон зроблено, і свій зроблю точнісінько так.
— Не дам я свого телефону розбирати!
— Та ти не бійся! Я обережно. Треба ж полагодити!
І
почав лагодити. Копирсався, копирсався — і полагодив так, що зовсім нічого не чути. Навіть рохкати перестало.— Ну, що тепер робити? — запитую я.
— Знаєш, — каже Мишко, — ходімо до крамниці, де купили, може, там полагодять.
Пішли ми до іграшкової крамниці, але там телефонів не лагодили і навіть не знали, де лагодять. Цілий день ми ходили засмучені. Раптом Мишко придумав:
— Диваки ми! Ми ж можемо по телеграфу перемовлятися!
— Як — по телеграфу?
— Дуже просто: крапка, тире. Адже дзвоник діє! Короткий дзвінок — крапка, а довгий — тире. Вивчимо азбуку Морзе і будемо перемовлятися!
Дістали ми азбуку Морзе і ну вчити: «А» — крапка, тире; «Б» — тире, три крапки; «В» — крапка, два тире… Вивчили всю азбуку і стали перемовлятися. Спочатку у нас виходило повільно, а потім ми навчилися, як справжні телеграфісти: «тринь-тринь-тринь!» — і все зрозуміло. Це навіть цікавіше, ніж простий телефон. Тільки це тривало недовго. Якось дзвоню Мишкові вранці, а він не відповідає. «Ну, — думаю, — спить ще». Подзвонив пізніше — знову не відповідає. Пішов до нього і стукаю в двері. Мишко відчинив і каже:
— Ти чого в двері тарабаниш? Не бачиш, чи що?
І показує на дверях ґудзика.
— Що це? — питаю.
— Ґудзик.
— Який?
— Електричний. У нас тепер електричний дзвоник є, так що можеш дзвонити.
— Де ти взяв?
— Сам зробив.
— З чого?
— З телефону.
— Як з телефону?
— Дуже просто. Дзвоника з телефону видер, ґудзика — теж. І батарею з телефону вийняв. Була іграшка — стала річ!
— Яке ж ти мав право телефона розбирати? — кажу я.
— Яке право! Я свого телефона розібрав. Твого ж не чіпав.
— Але ж наш телефон спільний! Коли б я знав, що ти поламаєш, то й не купував би з тобою! Навіщо мені телефон, коли розмовляти ні з ким!
— А навіщо нам розмовляти? Адже недалеко живемо, можна й так прийти поговорити.
— Я з тобою і розмовляти після цього не хочу!
Розгнівався я на нього і три дні з ним не розмовляв. З нудьги і я свого телефона розібрав і зробив з нього електричний дзвоник. Тільки не так, як у Мишка. Я все акуратно обладнав. Батарею поставив коло дверей на поличці, від неї по стіні дрота протягнув до електричного дзвоника й ґудзика. А ґудзик до дверей гарненько гвинтиками пригвинтив, щоб він не теліпався на одному цвяхові, як у Мишка. Навіть тато й мама похвалили мене за те, що я зробив таку корисну річ у домівці.
Я пішов до Мишка, щоб розповісти йому, що в мене тепер також електричний дзвоник є.
Підходжу до дверей, дзвоню… Натискував ґудзика, натискував — ніхто не відчиняє. «Може, дзвоник зіпсувався?» — думаю. Почав у двері стукати. Мишко відчинив. Я запитую:
— Що ж дзвоник, не діє?
— Не діє.
— Чому?
— Та я батарею розібрав.
— Навіщо?
— Ну, я хотів подивитися, з чого батарею зроблено.
— Як же, — кажу, — ти тепер будеш — без телефону і без дзвоника?