Щоденник моєї секретарки

Я зіскочив зі свого місця, наздогнав Катьку вже у приймальні, міцно обійняв її ззаду і притис до себе. Вона не обернулася, однак і не стала пручатися. А просто терпляче стояла на місці, і чекала, поки я зрозумію, що їй не до того.

— Ну, вибач, — я відсторонився, але одну руку все-таки затримав на плечі. — Вибач.

Сапула все ще не рухалася і тільки коли я остаточно прибрав руки, зробила крок до кавоварки.

— Пам’ятаєш, того підрядника, якого нам підставив міністр?

Я зосереджено зсунув брови.

— По меблях?

— Так. Пам’ятаєш, я ще не хотіла у нього нічого замовляти?

— Ну так.

— А ти сказав, що його привели від прем’єра.

— Сказав. Це Віталіка інформація.

Кавоварка зосереджено задзижчала, мелючи ретельно відміряну порцію зерен.

— А я тобі говорила, що він відвантажив тільки половину і затримує виконання замовлення?

— Здається.

Звичайно, я не міг тримати у пам’яті подробиці кожного підряду, тим більше, що безпосередньо замовленнями займалася Сапула.

— Ну от. Він приїхав, призначив зустріч.

— У ресторані?

— Так.

Вона говорила коротко і спокійно — дуже дивно, враховуючи те, що трапилося. І взагалі, це була якась інша Катька. Такою я її ще не бачив.

— Я розмовляв з офіціантками. Вони казали, що там була опергрупа.

— Була. Вершків налити?

Не чекаючи на відповідь, Сапула додала до чашки вершків і простягнула мені. У ніздрі повіяло густим ароматом. Чорт забирай, чому у неї кава завжди виходить смачніша, ніж у мене?

Катька знову запустила машину.

— Він почав мимрити, вибачатися за затримку, казати, що привіз документи, які все пояснять. І мене навіть чуйка почала гризти. Але я не послухалась, бо ж це людина від міністра! Бери навіть вище.

Я зітхнув. Від міністра… Це до мене він прийшов від міністра. А до Катьки — від мене. Виходить, що я її й підставив.

Тим часом кавоварка видала другу порцію запашного напою.

— Де присядемо? — запитально підвів очі я.

— Давай краще у тебе.

Ми пройшли до кабінету і вмостилися біля журнального столика.

— Ой, а це що? — Катька пальцем вказала на шкарпетки, які сушилися на батареї під вікном.

Ну що ви хочете, коли офісні санвузли не передбачають сушок для рушників.

— З дружиною розлучився, — підкреслено спокійно відповів я, в душі сподіваючись на вибух емоцій.

Але Сапула дивним чином проігнорувала цю новину.

Справді, не по-дитячому їй там дісталося.

— Він на стіл пакунок поклав, типу з документами, — продовжила Катька розповідь з того місця, на якому була спинилася. — Я тільки його рукою торкнулася, оперативники ззаду налетіли, долоню мою притисли — це щоб відбитки пальців кращі були — під руки і в машину. Я так на задньому сидінні до самого Донецька і їхала. І двоє амбалів по обидва боки. Як у кіно.

— Виходить, клієнт і справді від прем’єра…

Катька криво всміхнулася:

— Точно.

— Ну а там?

— А що там! Закрили. Потримали добу без допитів. Потім прийшов слідчий. Я йому про адвоката, а він: «Забудь. Це — зовсім інша історія».

— Що значить, інша?

— А то й значить.

Цікаво, тепер тільки у донецьких ментів закон став «іншою історією», чи вже скрізь? Я згадав свій вчорашній похід на виборчу дільницю і голос, відданий за кандидата від опозиції. Сьогодні це виглядало як мінімум наївно.

— Ну а ти?

— Я сказала, що без адвоката розмовляти з ними не буду.

— А вони?

— А що вони? Повели і показали камеру з лесбійками, куди мене посадять. Докладно розповіли, як мене ґвалтуватимуть, — вона посміхнулася дещо силувано.

— Чого вимагали?

Сапула зітхнула. Здавалося, що вона досі знаходиться у Донецьку і розмовляє зі мною з відстані у шістсот кілометрів.

— Нічого. Потім знову закрили у камері, а наступного разу повели у льох і показали шприци і ампули. Сказали, що зроблять з мене наркоманку за одну ін’єкцію.

— Скоти. Можу собі уявити твій стан.

— Справді? — вона подивилася якось недобре.

Не знаючи, що сказати, я взяв таку знайому й теплу її долоню і притис до губів. Катька мовчки перетерпіла такий прояв моєї уваги і, коли я підвів голову, повела далі.

— Словом, коли вони мене викликали втретє, я вже сама запитала, чого їм треба. Щоб не морочили голову з усіма своїми протоколами та погрозами, а просто сказали.

— Сказали? — перепитав я.

— Так. Ти вибач, десь тут немає трохи коньяку?

Вона підвелась і рушила до шафи, де зазвичай зберігався стратегічний запас. Щось невловиме змінилося у Катьчиній пластиці — неначе перебувала у чужому, незнайомому приміщенні.

— Ти будеш?

Взагалі-то випивати зранку я завжди вважав непристойним. Але не у такій ситуації.

Катька наливала янтарну рідину у келихи, супроводжуючи очима буквально кожну краплю. Уважно, немов у хімічній лабораторії.

— А треба їм було зовсім небагато. Щоб я взяла мічені долари і передала їх міністру під диктофонний запис.

— Кому? — не зрозумів я.

— Саме так, — Катька повернулася і сунула мені до рук келих. — Віталіку. Розумієш?

— Ні, — зізнався я. — Не розумію. Чому Віталіку? Він же по саме нікуди їхній.

— Це ти так думаєш. І Віталік так думає. А вони — ні. Вони знають, що Віталік буде їхній тільки тоді, коли візьме мічені долари. Будьмо!

Вона рішучим рухому вихилила півкелиха і заплющила очі.

— Там шоколадка ще повинна бути, — зауважив я і сам хильнув. Почуте вимагало ретельного перетравлення.

— Обійдеться, — махнула рукою Катька. — Якось вже…

— Ну, а ти, що?

— А я… я сказала, щоб відвели назад у камеру. Треба ж було поміркувати, чи ні?

— Треба.

Я не міг підганяти її після всього пережитого, а тільки цмулив коньяк, намагаючись потрапити у ритм розмови, хоча й відчував — коньяк тут не допоможе.

— Ну от. Вони мене й відвели. Більше не лякали, тільки лагідно так спитали, чи варто паритися тут за такого підора як міністр. А потім викликав слідчий і спитав: «Ну що?» Перед тим мене знову провели мимо камер зі шприцами та лесбійками. Але вже просто так провели, щоб нагадати.