Щоденник моєї секретарки
Шрифт:
Вузенька вулиця з трамвайними коліями, на якій височів білий офіс телекомпанії, була заставлена машинами по саме нікуди. Ще б пак — у медійників зараз жнива, гроші течуть рікою, тільки встигай загрібати.
Я попрохав Володю притулитися десь зовсім непомітно — адже мою машину тут добре знали. Почекаю в салоні, поки він наводитиме довідки у колег. Не хочу тиснути пітні руки й бачити, як відводять очі колишні знайомі. Та й самому не варто опинятися перед вибором: привітатися чи ні? Адже ніхто не знає завтрашніх розкладів, все-таки жінки залишаються жінками, а чоловіки —
Міркуючи так, я машинально роззирався у пошуках вільного місця між машинами і раптом побачив знайому картату куртку та хвіст темного волосся над нею.
Щастить же інколи! Мирослав стояв біля сходів та жваво спілкувався з кимось, чийого обличчя видно не було.
— Пригальмуй! — попрохав я Володаря Колес і вискочив просто на дорогу. Поки будемо їздити у пошуках парковки, Мирослав, не дай Боже, втече, як його потім діставати?
Подякувавши кивком «опельку», що пригальмував, пропускаючи, я вискочив на тротуар і став повільно підходити до співрозмовників. Нічого, хай завершать свої справи, а тоді вже я.
Осіннє повітря було сповнене звуками міста, але вся увага моя зосередилася на Мирославі, мабуть, саме тому я почув голос його співрозмовника, знайомий голос із характерною гаркавістю.
— Ти должен понять, что нам нужен європєйскій лідєр. Чтоб па картінкє чотко било понятно — ето всєрьйоз. Понял?
— Ну так ясний пєрєц! — Мирослав, здається, іронізував за звичкою творчих людей.
— Нєт, нє ясний! І нє пєрєц! Отеті свої смєхуйочкі заканчівай. Інавгурация — сєрьйозноє дєло, ето ти панімаєш?
— Понімаю.
— А раз панімаєш, значить, прівикай… Да, і нащот музики. Хор, вєночкі, вишиванки — шоб всьо ето било. Януковіч — украінскій прєзідент! Спєцифіка. Ето тоже должно бить понятно.
— Может, капелу бандуристів?
— Нє, нє годітца. Украіна — європєйская страна. Нікакіх, блядь, бандур! Поспівали, вишиванки снялі, і впєрьод! І да, чтоб вишиванкі билі сінєнькіє, понял?
— Ага. Но ето будєт стоіть дєнєг, так бистро вєсь хор пєрєодєть.
— Дєньгі — хуйня. Ти здєлай.
— Здєлаю!
Я підійшов вже досить близько, так що співрозмовник Мирослава, зробивши півкроку вбік, потрапив у поле зору. Я впізнав його — політтехнолог зі штабу, з московської групи. От звідки голос знайомий.
— О, прівєт! — сказав він, побачивши мене.
— Здоровенькі були! — відповів я, простягаючи руку.
Мирослав обернувся, заскочений зненацька. На обличчі промайнула тривога.
— Привіт! — дещо штучно посміхнувся він.
— Ну, ти всьо понял? — поцікавився політтехнолог.
— Понял.
— Тада давай! — він пішов сходами до прохідної.
Я мовчки проводжав поглядом фігуру, що піднімалася сходами. В голові була повна каша.
— Це що? — запитав у Мирослава автоматично.
Він засмикався.
— Та я ж тепер отут на каналі тойво, розумієш…
— Ну? — тепер вже очі мої впіймали його у приціл.
— Ну робота там, шоу…
— Інавгурація, — підказав я.
Мирослав пересмикнув плечима, ніби після холодної води.
— Ні,
ти не зрозумів.— Все я зрозумів. Тільки як тепер твої палкі промови? Що вони бандити. Що обираємо президента, а не пахана. Що люди не дозволять.
Він нервово озирався, немовби побоюючись, що нас почують. А втім, скоріш за все так воно й було.
— Тут не те місце, щоб розмовляти. Ходім десь, мо’ на каву, то я все поясню.
— Ходім, — погодився я, не випускаючи його обличчя зі свого прицілу.
Мирославові очі бігали сюди-туди, а плечі й руки робили якісь неприродні рухи, немовби щось потрапило за комір сорочки і колеться там, хвіст мотилявся сюди-туди, замітаючи картату куртку. Я спостерігав за цією пляскою святого Вітта, поки ми переходили через дорогу.
Навпроти телеканалу було кілька ресторанів, але Мирослав забракував їх усіх.
— Там багато тамтих, — смикнув він головою у бік прохідної, і я зрозумів, кого саме він має на увазі.
Врешті-решт ми зайшли у демократичну через свою забрьоханість забігайлівку побіля цирку. Кава тут була паскудна, зате наливали коньяк.
Мирослав одним духом вихилив п’ятдесят грамів і миттєво, просто на очах, змінився: очі, руки та плечі припинили свої танці, спина виструнчилася, на щоках з’явився рум’янець. Буквально за кілька секунд переді мною сидів мій старий товариш, що з ним говорено-переговорено, випито-перевипито.
Я спостерігав за цим дивним перетворенням мовчки і тільки пригублював зі свого келиха.
— Сергію, бачиш, що коїться? — почав він першим. — Вони перетискають. То всьо вже очевидно. Люди піднімуться, як будуть фальсифікації. А фальсифікації будуть.
— Чекай-чекай, — зупинив я. — Що це було?
— Де? — не зрозумів він.
— Ну, оця розмова про інавгурацію. Це що?
Мирослав нахилився до мене змовницьки:
— Перепрошую, ти знаєш, який там бюджет?
— Чого бюджет?
— Інавгурації! То мільйони! Ла Скала може на ті гроші рік співати задурно! Зрозумів?
— Ні, — чесно зізнався я.
— Отож, — він нахилився ще нижче і стишив голос до мінімуму. — Але то не тільки гонорар — ще й відпиляти можна троха від загальних витрат. Я за десять років стільки не зароблю.
— Зачекай, Мирославе! А як же переконання?
— А що ти маєш до переконань? — здивувався він.
— Ти ж сам казав, що вони — злочинці.
— Казав. І буду то казати.
— Виходить, що ти ведеш до влади злочинців?
— Я веду? — очі його реально полізли на лоба. — Яким це робом?
— А ролики хто їм знімав? — я вирішив вистрелити Олесевою інформацією.
Хмарка набігла на Мирославове чоло, він немовби зважував, що мені може бути відомо.
— Та йой. Я ж режисер. У мене робота — знімати ролики на замовлення.
— Та йой, — скопіював я його інтонацію. — Так це й називається працювати на злочинців. Це аморально.
— Ну ти й встругнув! — він розвів руками. — Як я знімаю рекламу пива чи цигарок, чи газованого напою, котрий садить підшлункову залозу, то теж аморально? Я теж тоді виходить працюю на злочинців?