Щоденник страченої

Не знаєш чому? Та тому, що введений тобою наркоз діє так довго, що іноді мені здається: ти мене не иіанестезував, а одразу забальзамував.

Я завжди відходжу від тебе, як від тривалого наркозу.

А ти тим часом ловиш всі кайфи життя, коли я то ниринаю, то потопаю, як той човен з-під хвиль, з-під запалів твоєї анестезії.

О! Тобі ніколи не загрожуватиме безробіття, поки в юбі залишається професійність жіночого анестезіолога.

Іще ніколи не було так, щоб я місяцями нічого не хотіла сказати цій непорочності паперу... Так можна оніміти...

Читала книжку М.М. «При відкритих очах». Цікаво, як така розумна жінка могла написати таку дурницю про пішу жінку?!

Жінка проживає життя з очима винятково заплющеними. Навіть, коли вона робить серйозну роботу, вирішує конкретні справи, займається побутом і т.і. — в жінки завжди заплющені очі.

Жіноче життя триває в придуманій нею темряві, там нона шукає своє правдиве зображення в дзеркалі якогось одного — вибраного нею — чоловіка.

Проте жінка ніколи не є упевнена, що вимріяний нею чоловік — це той, який щойно провів її поглядом чи подав руку з тролейбуса. І щоб перевірити свої відчуття — вона машинально заплющує очі, а хоч би й ступаючи на останню сходинку тролейбуса. Пересвідчившись, що відчуттів катма, жінка опускає ногу на бруківку. Навіть, якщо вона після цього втрапить під тролейбус.

При відкритих очах жінка не відчуває нічого, крім утоми, роздратування й печалі.

М.М. не знати цього — не знати жіночої психології. Або самій не бути жінкою.

***

Щодо заплющених очей я вчора, мабуть, помилилася. Коли було б так, як я полемізую з М.М., то я давно би бавила дитину, трималася б за полу чоловікового піджака, пекла би кренделі і ліпила вареники, а не вдавалася б до ялових розмірковувань.

Страшно визнати, але я сама ялова, і думки мої ялові, і все довкіл мене таке ж безплідне і штучне...

Дощ хоче зробити повінь

О, та ти, душечко, виявляється, іще той філософ. Може, тобі торбину й гайда у світ — хай ловить, якщо зможе?

А дзуськи.

Нібито був такий, що не зловився!

Наш Савич також зловився.

Кажуть, на хлопчиків.

Ну, і хай.

Філософ — найбільша людина.

Вона повинна найбільше зазнати всього.

І потворного також.

От, дурепа! Скажи це котромусь задрипаному патріотові. Бажано, в шароварах і з уявною булавою.

З листопада

Я б хотіла колись прочитати

спокійну,

розумну,

не-надривну,

не-істеричну

книжку про печаль.

Про найбільшу печаль у світі.

Про еверести печалі.

Печаль,

не названу іменем,

не пов'язану із конкретним часом,

не вмотивовану,

непоясниму,

невидиму,

не...

Не про людей,

не про історію,

і не про кохання —

лише про одну-єдину, але вселенську печаль, що роз'їдає кожного й точить із середини дужче, ніж точить смертельна недуга.

Печаль — як друге наше «еgо», як стимул і рушій, спонука до життя й смерті.

Печаль невловиму, ненав'язливу печаль душі... великої, але незмінно сумної людської душі, яка навіть на феєрверкові життя залишається все одно сиротливою; кругло-сиротинною, навіть коли всі бубни і фанфари світу б'ють їй хвалу і славу.

Цікаво, про таку печаль напише той, хто зазнав її, чи той, що бездушний — а, отже, і безпечальний? Адже про майбутнє материнство найкраще написана безплідна Ґабріела Містраль, а не та, що наплодила десятьох.

4 листопада

...Мені іноді здається, що моя печаль — достойна вселенського жалю й розуміння...

Але хіба можна зрозуміти те, чого неможливо побачити?

24 листопада

«Вы прошумели мимо меня,

как ветвь,

полная цветов и листьев»...

Вже кілька днів не можу позбутися фрази, вичитаної в Ю.Олеші.

Вона мені дошкуляє. Бо я акцентую кожне слово. І щоразу акцент припадає на інше.

Сьогодні для мене актуальним було мимо.

Це також належить печалі????

1 грудня

Цікаво, на старості людина печально-неметушлива лише від досвіду і знань, чи печаль старіє разом зі своїм носієм-господарем і робить людину мудрішою?

Може, навпаки — мудрість робить людину печальнішою?

А чи є таке поняття — більшої чи меншої печалі?

Вона ж, як Бог, — ота невидима, але повсюдна, не обмежена ні простором, ні часом, не облікована найточнішим приладом, мало коли узгоджена із розумом, але завжди скоординована із серцем — її величність і її примхлива примадонність Печаль.

Розкішніша розкішниця, аніж найдорожчі коштовності султанського гарему.

І завжди — тільки з великої літери.

Вона також, «как ветвь, полная цветов и листьев» ?