Щоденник страченої

Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.

Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?

***

Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.

Адже ж я прошу допомоги в нього?!

А чого ж іще?

А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?

Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.

Тоді такий торг — банальна панель для душі.

Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.

Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.

А як бути з тією, яку можна тільки відчути?

Чим?

Фібрами всіма.

Які вони, фібри?

Шкіра чи що?

Так це плоть.

Дурдом!

Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!

17жовтня 198... р.

Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.

Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!

Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.

...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.

Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.

Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.

І добре, що не запитала.

Я б не хотіла знати правду.

Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.

25 лютого 199...

Вчора відчула, що я його ревную.

Страшно.

По-чорному.

Без тями.

Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.

Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.

Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.

Коло мене він — людина святкова і святкуюча.

Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.

Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».

І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.

Бо про мене він так не думає ніколи.

18 січня 200...

Меценат — це хто? Ти — меценат чи хто ти? Меценат — той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!

29 вересня 200...

Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.

Вимордувана,

невиспана,

із почервонілими очима,

тиняюся з кутка в куток,

п'ю каву,

викидаю старі речі,

розгортаю нечитані книжки,

розтираю скроні,

проклинаю,

благаю...

...але все до біса!

До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????

Невиправданого?

А чим воно виправдане?

Годиною чи ніччю потайної зустрічі?

Навіть для незахланноїжінки короткочасна зустріч — ніщо, порівняно із розривом нервів на мотуззя до того, як...

ЗО вересня

...Найгірше, ні, найважче — останній день до приїзду... Це хвороба, яка не має назви, хоча має добре виражені симптоми.

<