Сердце генерала Гурова. Истории из жизни репортёра
Шрифт:
Бажано, щоб сцена нашого театру частіше оживлялася подібними оперетами».
/А. Рейнвальд, «Нове життя», 17 июля 1943 года/
***
«За містом Пологи на 130 га стрункими рядами розташувався Державний лісомеліоративний та плодовий пітомник.
Восени 1943 р. пітомник зможе дати 17000 шт. — тобто на 100 га садів — доброякісного посадкового матеріалу.
Декоративних дерев — 36.000 шт., якими можна озеленити 180 кілометрів вулиць та шляхів. Для полезахисних смуг пітомник має 3000000 шт. доброякісних сіянців на 300 га смуг.
Повесні 1943 року пітомник відпустив держгоспу, громгосподарствам та населенню плодових дерев 16400 шт., декоративних для озеленення — 4500 шт.»
/«Наше
***
«Куйбишевський район — сільсько-господарський район, а звідси і утворені цехи мають сільсько-господарський ухил, а саме: один деревообробний цех, в якому працює 13 чоловік, кузня и 3 чол., лимарня — 4 чол., два бляшано — слюсарних цехи — 6 чол., чинбарня, де виробляють шкіри для збруї, — 1 чол., і салотопка — 1 чол. Крім того, для обслуговування населення та громадських господарств є 7 шевських майстерень, де працює 40 чол., 2 кравецьких — 12 чол., майстерня ширвжитку — 3 чол,. карє'р білої глини — 5 чол., майстерня по виготовленню валянок — 2 чол., гончарня — 2 чол. і кошико-в'язальна — 4 чоловіки. Вищезазначені цехи віготовляють бричкові вироби, провадять ремонтні роботи, ковальські, виробляють гончарний посуд, сапетки, кошики, валянки, виготовляють одяг, головні вбори, тулупи, шапки, нове взуття, а також ремонт з свого матеріалу та з матеріалу замовника».
/«Нове життя», 7 августа 1943 года/
***
«По Пологівському району… промгосподарство «Сигнал» (посадник п. Моторін) уже закінчило молотьбу. Культивацію чорного пару на 130 га проведено вже четвертий раз. Зорано на зяб 72 га, етерні під озимину зорано 180 га.
Громгомподарство ім. Франко (посадник п. Скомороков) теж закінчило молотьбу. Намолочено озимої пшениці 300 цент., яр. — 210 цент., ячменю-332 цент.
Хліборобська спілка «Вишневе» (посадник п. Чирва) обмолот закінчує. Пар культивують 4-й раз, вже закультивовано 150 га. Стерні злущено 75 га. На боронуванні працюють 42 корови та 10 коней».
/«Нове життя», 11 августа 1943 года/
***
«Ніколи так не брешуть, як під час війни, — сказав якось великий німецький державний діяч Бісмарк. І життя неодноразово підтверджувало влучні слова канцлера. Хочеться згадати про них і зараз, коли чутки, одна абсурдніше іншої розлазяться по нашому місту.
— Ви чули? Взято Запоріжжя.
— І Таганрог.
— І Лозова. Більшовики вже десь близько.
І знаходяться люди, і їх не мало, які вірять всьому цьому. Вірять і діють так, як можуть діяти тільки люди, що піддались паніці. Вони передчасно вбирають городи і тим самим позбавляють себе наслідків своєї ж праці. Вони продають меблі, книги. На зауваження тільки скажуть: «Все рівно фронт пройде — нічого не залишиться».
Але ж ці чутки — явна брехня. Німецька армія на сході міцно тримає в своїх руках оборонні позиції і завдає атакуючому ворогові великих втрат.
«В Запоріжжі днями відбулась прем'єра в міському театрі». «В Таганрозі відкрито художню виставку». «В Лозовій закінчено будівництво нового помешкання вокзала», — так в скупих рядках повідомляють місцеві газети згаданих міст. Газети лежать переді мною на столі: «Лозівські вісті», «Нове Запоріжжя», «Вісник Приазов'я» — всі за останні числа.
Але розповсюджувачі чуток діють, не рахуючись з фактами: вони хочуть будь що порушити спокій а місті, штовхнути на непродумані вчинки панічних людей, підвищити на базарах ціни, змінити нормальну течію життя».
/Є. Островский, «Все для перемоги над большовизмом!» «Нове життя», 14 августа 1943 года/
Газета «Новее життя», почти праздничный номер: Гитлеру — 54 года
Дополнение 1-е. Освободили мир от фашистов, освободим и от рашистов!
Многие запорожцы, несмотря на дождь, периодически срывавшийся с серого низкого неба, пришли 9 мая 2015 года на главную аллею областного центра — на аллею боевой Славы
Жители города собрались, чтобы отметить 70-ю годовщину освобождения мира от гитлеровских фашистов, действия которых нынче повторяют — в Крыму и на Востоке Украины, путлеровские рашисты.
На что внимательный взгляд — и слух, кстати, сразу обратил внимание на празднике: ветеранов не очень много было как на аллее Славы, так и в городе в целом. И в связи с этим не улавливался ухом традиционно присутствовавший в этот день в Запорожье звон медалей фронтовиков.
Негромкий, но вполне ощутимый, если рядом находился ветеран той страшной войны, за победу в которой заплатили своими жизнями восемь миллионов украинцев. Это по самым скромным оценкам.
Почему мало было в день Победы фронтовиков настоящих, участие в боевых действиях которых подтверждали их боевые, а не юбилейные, награды, понятно: даже ведь тому победителю, которому в мае 45-го было всего лишь восемнадцать лет, сегодня уже, значит, исполнилось восемьдесят восемь.
Очень даже солидный возраст.
Ну а самым старшим на празднике на алее Славы был, наверное, Иван Аникеевич Залужный, дважды ставший за последнее время известным на всю Украину.
В конце минувшего лета, в частности, он, потеряв на Восточном фронте 23-летнего внука Ивана, погибшего в бою с путлеровскими рашистами, обратился к жителям соседней страны, до недавнего времени выдававших себя за наших братьев, с такими пронзительными, адресованных сердцу, а не разуму, словами:
«Товарищи россияне, фронтовики, побратимы, друзья мои, что ж вы делаете? Мы вместе воевали. Мы вместе делили кусок хлеба на несколько человек. А теперь ваши сыновья и внуки убили моего внука на войне. Я не виню рядовых, это один делает — диктатор. Это Путин и его окружающие послали вас. Обращайтесь. Пишите обращения все. Прекратите все это. Кому эта война нужна? Никому! Это ж горе, несчастье, слезы».
А накануне 70-летия Победы, в знак примирения, ветеран Великой Отечественной войны из Запорожья Иван Залужный пожал в Киеве руку ветерану УПА из Ивано-Франковской области Мирославу Симчичу.
Это символическое — и историческое, рукопожатие разошлось в фотоснимках по всей Украине нашей многострадальной.
Отыскали мы с коллегой — фотокорреспондентом Сергеем Томко, среди пришедших на аллею Славы и участника легендарного парада на Красной площади 7 ноября 1941 года.
Как известно, прямо с парада его участники уходили сразу на фронт.
Под Ленинград, на Волховский фронт попал тогда и командир Красной Армии Николай Тихомиров, досрочно — в связи с войной, выпущенный из военного училища.
Николаю Михайловичу, Почетному металлургу, кстати, — 92 года, но события войны у него в памяти ничуть не потускнели.
Отвечая на вопрос, что было самое страшное на той войне, он ответил просто: «Форсирование Волхова, когда нам пришлось вклиниться в оборону немцев. Я был тяжело ранен и попал в госпиталь».
К слову заметить, пообщались мы с фронтовиками сразу после возложения цветов к мемориалу в честь погибших в Великой Отечественной, не дождавшись выступления, как это, в общем-то, было заведено, представителей власти.