Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Листи, як завжди, були різні.

Якийсь Матвій Чіп з села Перепелиці доносив, що його внук купив «Волю Покуття», щоб обгорнути читанку, бо тепер такі приписи настали у школі. Коли він, Матвій Чіп, прочитав газету, то вона припала йому до смаку. Внук Микольцьо признався, що в тій газеті був ще і якийсь чек, але він його кинув до рову. Добре зробив, бо Матвій Чіп не вміє орудувати чеками. А в них на пошті сидить така мальована відьма, що, напевно, відсилала б його зо три рази з тим чеком, як оце недавно з сушнею, що хотів послати її свому камратові ще з італійського фронту. Ту мальованку на пошті, що іно коверзує над людьми, варто пустити в газету. Поза тим зичить він панові редакторові Завадці многая літа, і хай правда переможе кривду.

В анонімнім, грамотно написанім листі писалося:

«По наших селах гуляють націоналісти. Переважно ксьондзівські синки. Загрожують людям (двом газдам повибивали вікна), щоб ми не єдналися з польським трудовим народом і жидівською біднотою. Кажуть нам бойкотувати польську владу й не платити податків польському скарбовому урядові. Кілька людей з нашого села послухали їх і дуже на цьому потерпіли, бо приїхали в село улани і мало того, що їх самих збили, ще поналивали нафти до збіжжя і з подушок повипускали пір'я. Нема єдності в нашому народі. Ми чули, що в деяких селах люди відмовлялись від податків і ніхто їм нічого не міг зробити, але то була організація, а в нашому селі балаган, бо націоналісти ще нікого до добра не довели. Просимо більше вміщувати статей про селянсько-робітничий рух в цілому краю, аби люди розуміли, що вони не одинокі у боротьбі. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Якась Марія Чорнобрива з-під Станіслава писала, що газета їй сподобалася, але була б ще живіша, якби шановна редакція вміщувала деякі життєві оголошення. Ось вона пропонує помістити такі два оголошення (гроші надішле після того, як будуть надруковані її замітки).

Перше оголошення звучало:

«Самітна, немолода, але ще не стара дівчина має на селі під Станіславом власну хату з садом і половину млина. Має освіту за два курси вчительської семінарії. Патріотка. Охоче зв'яже свою долю з старшим кавалером або вдівцем, який хоч чимсь буде нагадувати собою Тараса Шевченка».

Підпис «Оксанка».

В другій замітці ця сама авторка просить дати їй пораду проти ломоти в колінах і штрикання нерва у правій половині лиця. Підпис під цією заміткою невеселий: «Песимістка». Було декілька поштових листівок з короткими надписами: «Большевицької агітки не читав, не читаю і не буду читати». Або без пояснення, просто: «Адресат не приймає». Були й злостиві, як, наприклад: «Забудьте адресу порядних людей». Серед листів і одна газетна бандероль. Львівська націоналістична газетка «Прометей» виступила з критичною статтею на «Волю Покуття». Загальні трафаретні лайки перейшли на конкретну особу, тобто відповідального редактора на прізвище Завадка.

Такої напасті Йосиф таки не сподівався. Розумів, слухайте ви мене, не був аж таким відсталим у своїх поглядах, що політичні партії гризуться поміж собою і обливаються взаємно помиями, але щоб чіплятися до невинних людей? По деяких натяках на особисту адресу Завадка здогадувався, що автор мусив походити з Нашого. Відколи Йосифа Завадку носять ноги по землі, а носять вони його таки довгенько вже, ще ніхто ні в вічі, ні позаочі не обізвав його «вислугачем», «продажною шкурою», «зрадником національної ідеї» і т. п.

Чорним по білому було написано, що Йосиф Завадка колись був чесним, порядним чоловіком, усі його шанували і що це на старість вдарило йому в голову запродати свою совість і честь за пару десяток на місяць. Тим паче, що не було в цьому життєвої необхідності, бо ж Йосиф Завадка, як відомо, отримує пристойну пенсію. Треба бути людиною без честі, щоб на старості літ полакомитися на легкий хліб, забуваючи про своє чесне ім'я.

Завадці кров ударила до голови так, що аж у вухах зашуміло.

Слухайте ви мене, його, що ламаного шеляга не бачив у цій редакції, а ще з своєї кишені докладав до неї (на щітку, на пасту, на соду), обзивали «запроданцем»?

— Ви чого так посоловіли, редакторе? — на свою біду зачепив його Борис Каминецький.

Йосиф Завадка, здавалося, тільки й чекав цього моменту.

— Іди від мене, — перейшов на «ти», хоч на людях старався викати Борисові. — Ти вже мене добре вирихтував! На, почитай, як старого Завадку «запроданцем» обзивають. Мене, мене, — був близький до плачу, — що ціле своє життя ішов рівною дорогою, що ніколи не торгував совістю, мене на старість має якийсь запорток «запроданцем» обзивати? Якби я хотів хрунити, то мій Бронко сьогодні на іншій посаді був би! Слухайте ви мене, говоримо, що українська інтелігенція у Польщі сидить без роботи, а це не так. Це неправда. Кожний інтелігент-українець, кожний український кваліфікований ремісник у ту ж хвилину дістане роботу, та ще й добре оплачувану, якщо змінить метрику. Мій син не дуже там у бога вірить, але метрики він не змінить, аби мав через це й роботи позбутися. Бо таке він виховання вдома дістав. Бо так навчив його батько, а тепер виходить, що той батько шуя, помело, сміття, «запроданець»!

— А ви плюньте на те й розітріть.

— Як то ти мені радиш?

— А так, пси брешуть — наші їдуть. Нічого не робіть собі з того.

— О, ні, слухайте мене, ти, видно, не знаєш ще, хто такий старий Завадка. Я, — говорю тут при Скибі, — буду подавати до суду.

— До якого суду? — спитав Скиба.

Йосиф Завадка не знав, чи його не зрозуміли, чи він не зрозумів.

— До суду, за образу гонору. Слухайте мене, ви не чули, що подають до суду за образу? Чи, може, ви з мене тут смішки робите?

Юлько Скиба не думає робити собі смішки з батька товариша. Він припускає, що старий Завадка міг його дійсно не зрозуміти. Він пояснить:

— Окупаційний суд — нам не суд, товаришу Завадка. Так?

Може бути. Може, для тих молодих, нетерплячих, отих загонистих, як його синок, державний суд дійсно не суд, але ми, стара війна, звикли шанувати державні закони, якою б владою вони не продиктовані.

Добре, згода, польський суд для них не суд, а як бути з особистою честю його, Йосифа Завадки?

— Ви почитайте, як тут змалювали мене, — тиче він «Прометея» Скибі під ніс. — Гадаю, що бодай дамо спростування в нашій газеті. Це ж не урядова, а наша газета. Слухайте мене, бо щось треба з цим робити.

— Не будемо давати спростування.

— Як то зрозуміти, слухайте ви мене? Людину образили, змішали з болотом — і нема права на це? Ні в суді, ні тут, ніби поміж своїми, — ніде не можу я, слухайте ви мене, знайти сатисфакцію?

— Ми не реагуємо на такі речі, товаришу Завадка. Принципово не реагуємо. Забавно то виглядало б, якби ми почали спростовувати все те, що про нас пишуть націоналістичні писаки. То цілої газети було б замало на спростування. Казав вам Каминецький: плюньте на це все, та ще й розітріть.

— Я перепрошую. Я чув, що мені Борис казав. Але я хочу щось спитати. Я розумію: пес бреше — вітер несе, — але інша справа, коли обзивають, ну, організацію, установу, лають ідеологію якоїсь партії, я то все розумію, коли то все гуртом, але коли одне твоє прізвище назвали? То вже зовсім інша річ, слухайте ви мене. Цього вже плазом пускати не можна, я так собі гадаю. Почитайте, як вони мене там «величають»: і «запроданцем», і «вислугачем», і «дурнем». То як це так? Мені плюнули в лице, а я маю обтертися і мовчати?