Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

— Я ж вам уже казав, що відповідати чи спростовувати не будемо… Хай їм здається, що вони вам допекли.

— Та чекайте, хлопці, бо щось так виглядає, ніби ви смієтеся з мене. Як то «хай їм здається», що вони мені допекли? Та що їм має «здаватися», коли в мені жовч тріскає. Я не знаю, це вже мені амінь прийде. Я лише одного не розумію, слухайте ви мене, як це сьогоднішня молодь якось так забайдуже відноситься до справи гонору. Я свого сина такого не вчив. Я не хочу цим сказати, Юльку, що твій тато тебе погано вчив, але мені дуже дивно, що за мода тепер така пішла, що тебе образять, а ти вдавай, ніби тобі ніц. Для мене гонор понад усе. Не має людина честі, то не треба їй жити… Я старався, щоб і Бронко розумів так життя.

Говорить і весь час поглядає на двері, якими може увійти Бронко. «Старий ти став, Йосифе, коли вже до того дійшло, що шукаєш захисту у сина. Шукаю. Хочу просити його, хай втлумачить своїм колегам, що Завадки не вміють жартувати там, де йдеться про честь роду.

Може, нічого більше в житті не проситиму у сина (велика річ для людини, слухайте ви мене, пенсія на старість; ти, Павлино, теж не будеш потребувати невістчиної ласки), але цим разом таки попрошу його, щоб витяг мене з цієї тарапати.

Зрештою, коли з'явиться Бронко, то й хлопці стануть погіднішими до батька свого колеги. Ми, слухайте ви мене, можемо з сином і по тижневі не перекинутись словом поміж собою, але постояти один за одного, ого, то ще вміємо!»

Двері відчинились з лоскотом, але замість Бронка впустили поліцію. Конфіскація номера. Обшук. Заборона дальшого видання газети. Хто тут з-поміж панів відповідальний редактор?

— То пан, панє Завадка? Захцяло сєн пану на старосць політики? А пан вє, же та панська політика пахне криміналем?

Сміється з тебе лайдак у вічі, а ти мусиш мовчати. А що на це твій гонор, Йосифе? Важко тобі, старий? То поклади собі пластир на серце: «Окупаційний суд — не суд». Серце крається дивитись, як акуратно посортовані, позщеплювані, підшиті квитанції, архівні матеріали, кореспонденція (з сьогоднішньою поштою включно) під руками тих барбосів змішуються в одну купку паперів, на яку харкають, яку топчуть, копають ногами, ніби сміття, що стало на заваді. Повитягувані до половини шухляди нагадують щелепи з повибиваними зубами.

Кінець, Йосифе, «Волі Покуття». Газеті амінь тут, на місці, а твоє редакторство закінчиться в тюрмі.

Доредакторувався ти, небоже (а ти не догадувався, бідако, що, крім редакторства, ще й тюрму тобі доля занесла у книгу!). А все через те, слухайте ви мене, що не хотів слухати Павлини, а потягся за молодими. От молоді й вивели тебе, старого, на сухеньке.

Йосифові починає видаватися мало що не підозрілим, у всякому разі, дивним, що Скиба і Борис так преспокійно, так, ніби були до цього і підготовані, сприймають погром у редакції. Виходить, слухайте ви мене, що вони з першого номера добре знали, що газета довго не протягне. А якщо так, то виходить, ні, ви мене слухайте, то виходить, що серед досвідчених молодих знайшовся один старий дурень, який сприйняв серйозно забаву у газету.

Значить, мали рацію сусіди, що підсміювалися у кулак з його редакторського портфеля? А з цього виходить, що мали рацію і їх жінки, які і твоїх курей у їхній шкоді обзивали редакторчиними?

Слухайте ви мене, коли вже сотати нитку з клубочка, то й ремонт приміщення був потрібний, як псові п'ята нога, а як ти, ой дурень, дурень, старався!

А скільки з своєї кишені (щоб не знала Павлина) додав? На соду, на пасту до підлоги, на мило, на олійну фарбу, на мітлу і т. д.

Чекай, чекай, старий йолопе, та то щось на те заноситься, що вся ота затія з легальною газетою була лише ширмою для інших їхніх цілей. Могла це бути, слухайте ви мене, добре замаскована явочна квартира. А чому б і ні? До легальної редакції кожному можна зайти й вийти з неї без підозріння.

Ой бити б тебе, Йосифе, бити. Та чия рука, крім поліцая, підніметься на тебе, дряхлого?

Бронко прийшов, коли вже кінчали писати протокол. Конфісковані книги і папери, обв'язані шнурочками, лежали біля печі.

Бронко не мав відваги глянути батькові у вічі. Бачив лише його черевики й штани до колін.

— Підпишіться, пане відповідальний редакторе.

— То… то… як, Бронку?

Ясний шляк може на місці трафити чоловіка з жалю і злості за таку інфантильну безпорадність старої людини, яка іменується твоїм батьком!

Згадався (як то іноді трапляється з шухлядками у мозку) один епізод з Бронкового дитинства. Колись батько обіцяв йому піти з ним на Монастирську гору пускати звідтіль «орла». Якраз на ту неділю випав дощ. Бронко мав претензію не до неба, з якого ллявся дощ, а до батька, що обіцяв і не дотримав слова.

У Бронка таке враження, що батько, як і він колись хлопчиною, має претензії не так до дійсних винуватців лиха, як до нього, його сина.

Поглузував з себе, як завжди, коли життя надто тісно припирало його до бар'єра:

«Для звершення світової революції, брате, якраз не вистачало, щоб старий Завадка посидів собі в тюрмі».

— Прошу сідати, панно Річинська, — досить неуважно, мало не байдуже підсунув Зоні стільця голова гуртка «Рідної школи». Зоня, за звичкою, не сіла, а присіла тільки, ніби птах, готовий до льоту. Раптом помітила на письмовому столі біля попільнички помаранчеву шкірку і відразу втратила спокій.

Про що свідчить помаранчева шкірка на столі в канцелярії «Рідної школи»?

Від самого дитинства слухає Зоня пісеньку про незавидний матеріальний стан «Рідної школи» під акомпанемент відозв до національного сумління і обов'язку. Все для «Рідної школи», все в ім'я «Рідної школи»: вуличні збірки, жебрацький, негідний засіб, якого сам татко не схвалював (ніколи не відмовлявся кинути їм часом навіть срібну монету в карнавку, але з принципу не хотів, щоб пришпилювали йому значок на рукав), збірки з нагоди весілля, з нагоди хрестин, з нагоди безалкогольних різдвяних свят, не прийнятий лікарем гонорар, даток замість шлюбних повідомлень, рекомпенсата [52] за образу гонору, програний заклад, процент з виграшу на лотереї, збірки в церкві, збірки під церквою, коляда, так звана писанка з нагоди великодня — все це пливло до рідної, отієї бідної своєї школи на утримання українського вчителя, для української дітвори. Про учителів «Рідної школи» говорилось тільки одне з двох: або то люди, яких польська шкільна влада за українські непримиренні переконання позвільняла з державних посад (це стосувалось головне до старшого покоління), або ідейні фанатики, які в діяльності народного учителя вбачали далекосяжне служіння народові. Завжди говорилось про мізерне животіння учителя «Рідної школи». Економісти обраховували, що по державних школах чорнороб краще оплачувався, ніж у «Рідній школі» кваліфікований учитель з вищою освітою, але так і повинно бути. Ідея любить аскетизм. Так вважала Зоня, покійний татко і взагалі всі з його кола. А тим часом голова гуртка «Рідної школи» в такому містечку, як їхнє, дозволяє собі на… помаранчі взимку! Та навіть вона, Річинська, поки що не може дозволити собі на цю розкіш, а він, видно, має можливість купувати помаранчі… Що з цього виходить? Одне з двох: або та одвічна співанка про жалюгідний матеріальний стан «Рідної школи» — облудна брехня, або цей панок зловживає громадськими грішми. Нова прикрість схопила Зоню за серце: чого вона стільки місяців бідувала, очікувала бозна-чого, коли вже півроку тому могла бути учителькою «Рідної школи» і смакувати отакі ласощі, як палестинські, по шкірці видно, помаранчі…

52

Відшкодування.

Голова гуртка без виразу й руху, безвидний якийсь чоловік, байдуже чекав. Зоня просто кипіла від тої байдужості до своєї особи. Міг би нарешті запитати, неотеса, чим може він їй служити?

Не вбачаючи іншого виходу, Зоня вийняла з муфти синій службовий конверт і з гідністю поклала на стіл.

— Принесла прохання на посаду учительки в «Рідній школі».

Чоловік (як його прізвище, до біса?) глянув здивовано на Зоню і легенько відсунув конверт від себе.

— То якесь непорозуміння, панно Річинська…