Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)
Шрифт:

— Недобре робите, меценасова. З підмальованими бровами будете теж солідна жінка. Солідна, але модерна… Відстанете від темпу сучасності, а це може помститись…

І хто б подумав, що після цієї розмови Леся при нагоді у парикмахера звеліла собі підчорнити брови.

Леся, яка раніше боялася догани з боку Василя за цей вибрик, тепер була розчарована, що він не помічав зміни в ній. Зоня, хоч і сама намовила Лесю підмалювати оті нещасні брови, тепер почала напівнатяками підглузовувати собі з дружини свого шефа. Зате нагорода прийшла з іншого боку. Зустріла якось одну з жіночого товариства, і та відразу до Лесі:

— Що це ви, пані

меценасова, ніде не показуєтеся? Ми оце вже якось згадували на сходинах жіночого товариства… Чи не виїхали куди, що ніде вас не видно… Але мушу сказати комплімент пані меценасовій: погарнішали пані, що аж приємно глянути.

В ліжку призналася Леся Василеві:

— Знаєш, зачепила мене сьогодні Грегоринська. Не знаєш її? Голова нашого жіночого товариства… Та, що її чоловік продає в церковній крамниці… Дивувалася, що я не показуюся ніде… Мушу колись вибратися до них.

Василь не заохочував її більше до участі в громадських справах, але якраз тоді чекала на таке заохочення з його боку.

Коли прийшов вечір, то хоч Леся натякала, що сьогодні збори, Василь не запропонував їй піти на них. Зрозуміла, що сторонні впливи (читай, Зоні) перестали діяти і він знову повернувся до свого трохи консервативного погляду, що місце жінки при дітях і чоловікові.

Взялася докінчувати вишивати сукеночку Христі й так-таки не пішла ні в той, ні в наступний четвер на жіночі сходини.

Хвилинку! Що сказав сьогодні вранці Василь з приводу Христі? Пробі! Чим скінчився цей їх спільний останній ранок?

Стояла з Христею на руках у передпокою, а Василь одягав дощовик, бо зранку росив трошки дощик. Така дрібничка: любила рух, яким застібав гудзики на пальті. Його мужськість, так здавалося Лесі, найкраще виявляла себе назовні в тому скоординованому русі.

— Па, — погладив дитину по голівці, а потім ущипнув її злегка в носик, — нічого не завадило б, якби ти мала носик на півміліметра коротший…

— Дай спокій, — усміхнулася Леся, — довгі носи — це порода!

Потім прийшла справа тогорічного сливового компоту. Дві останні банки «Века» зовсім запліснявіли.

— Я казала Ксені добре слоїки виварити і на гарячім висушити…

— Ні, прошу пані, то не слоїки винні! То вже такий рік, і на це нема ради! Пані нагадують собі, як то було з підпеньками?

А потім? Потім той, від електрики. Десь поділися квитанції, хоч усі, до найдрібнішого, урядові папери держить вона в шухляді, відповідно розсортовані, поскріплювані, як має бути. Потім виринуло питання, чи на обід варити зелений борщ, чи овочевий суп. Потім… Нічого, здається, більше.

Христю поклали на передобідній сон. Близько десятої, як звичайно, прийшов листоноша. Леся почула шурхіт коло поштової скриньки і вийшла без особливого поспіху.

Газета, дві рекламні листівки, державна лотерея і якийсь медичний препарат. Лист завинувся у складки газети так, що впав Лесі у подолок, коли розгорнула газету.

Місцевий лист на її ім'я. Вражена неприємним передчуттям, розгорнула і найперше подивилась на підпис: «Приятель». Перший порух був спалити анонім. Це був би порух доброго виховання. «Анонімам місце в коші», — чула не раз цю фразу від матері. Проте не зважилася знищити листа, не прочитавши його спочатку. Власне, чому не мала довідатися, що про неї думають люди? «Приятель» не виявив себе надто балакучим. Остеріг тільки наївну, засліплену жінку перед романом, який веде її чоловік із своєю друкаркою. Місце любовних зустрічей — гарсоньєра панни

на вулиці Зеленій. Тепер Леся дивується і заздрить своєму тодішньому психічному станові, бо той лист не справив ніякого враження на неї.

О господи боже, була тоді ще начебто недосяжна для такого роду переживань. Ще раз прочитала і часинку наче прислухалася сама до себе.

Хто?

Хвилинку призадумалася, як би вона поставилася до цього листа, коли б мала які-небудь, хоч би найменші підстави для підозріння.

Навіть теоретично не могла уявити себе в ролі жінки, яку зраджують. Почуття абсолютного довір'я до Василя, свідомість його пуританської чесності в їх взаємовідносинах, міцна самовпевненість жінки, яка незамінна на своєму місці, — все оте разом перешкоджало Лесі хоч би в уяві припустити таку можливість. Крім того, Василь у ролі донжуана — це було в очах Лесі щось таке неймовірне, таке протиприродне, як дитина в ролі ката.

Гарсоньєру Зоні по вулиці Зеленій Леся знала. Була там кілька разів із Зонею. Раз навіть у товаристві Василя. Чи був там Василь без неї? Можливо. Цілком можливо. Не раз скаржився, що Зоня, виходячи остання з канцелярії, забирала ключі від шафи з актами з собою, а рано, коли спізнялася на роботу (Василь пояснював ці спізнення тим, що вона вночі працює), він мусив іноді йти їй назустріч, щоб скоротити собі час. Можливо, що ця обставина і дала привід авторові аноніма остерігати бідну жінку. Де ж пак! О пів на дев'яту вранці виходить доктор Чуйгук із своєю друкаркою з її приватної квартири.

Лесю охоплює раптом пустотлива веселість, яка є нічим іншим, тільки виявом приємного почуття своєрідної гордості. Їй хочеться не палити, не нищити цього листа, а, навпаки, показувати і прочитувати його всім своїм знайомим. Вважає, що трапилася чудова нагода для того, щоб почванитися перед світом вірністю свого чоловіка.

І коли так гралася думками довкола того листа, почувала, що зростає у власних очах.

«Інша на моєму місці, — підлещувала сама собі, — напевно завагалася б у своїй вірі або в найкращому випадку стала б досліджувати, які підстави спричинились до того, що хтось написав такого листа. Може, інша і почала б нарікати на людську підлість. Зробилася б підозрілива і недовірлива, а я сміюся! А я можу сміятися!»

І вона справді заспівала якусь веселеньку пісню. Покрутилася дзигою по хаті. Поцілувала Христю, яка щойно прокинулася, і знову повернулася до листа. Тепер розглядала його з іншого боку.

Крім того, Василь… Поважно задумалася тепер над тим, чи розповісти йому про той випадок з анонімом. Знала добре його характер, знала, як він органічно не переносить найневинніших пліток.

— Не цікавлять мене чужі секрети. Маю їх досить в канцелярії.

Ні, не покаже Василеві листа. Для нього могла б бути неприємною думка, що хтось, хай би і дурень, вміщує його у плітку, зв'язуючи його особу з Зонею, яка була тільки друкаркою в його канцелярії.

Не треба. Крім того, ця справа могла б неприємно відбитись на їх службових відносинах. Ні, не треба поки що знати Василеві про цей лист. Коли-небудь згодом, як Зоні не буде вже в його канцелярії (адже і на це прийде свій час!), розповість Василеві цей випадок, а він, напевне, похвалить її жіночу мужність, що вона знайшла в собі досить сили, щоб змовчати про цей факт. Хоч сам вважає її за вісімнадцятикаратову жіночку і, як казав, був гордий з її високих якостей, завжди тішився, коли виявляла деколи риси мужського характеру.

Поделиться с друзьями: