Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Вся насолода купця і покупця була у майстерності торгування. Декотрі з них доходили до неперевершеної досконалості.

Епілогом великої гри була корчма і могорич.

Зовсім інші вимоги ставилися по лівому, панському, боці.

Тут вимагали грації, краси, тонкості манер, індивідуального характеру кожного коня. На цьому боці коня не показують. Його демонструють в бігу, в ході. Виставляють напоказ його розум, швидкість орієнтації в заплутаній ситуації, його ніжність чи войовничий характер. Було, нетерпеливий, химерний кінь, що не міг і хвилини спокійно встояти на місці, привертав увагу саме своїм темпераментом. Бували коні статечні по природі, яким не подобався привселюдний показ, і вони не приховували свого обурення: не слухались команди або виконували її навпаки. Вони могли, наприклад, не бажати бігти не з химер, а тому, що в даний мент це видавалося їм безглуздим, але коли вже бігли, то з якою грацією згортали копитами землю під себе!

Орися Ілаковичева, яка рідко коли пропускала місячні ярмарки в Отелії, цим разом зупинила свою увагу на «англійці» чистої породи. Кінь був довгий (але не занадто), м'який, гладкий, розумний, спокійний, але з прихованим темпераментом, що тільки додавало пікантності його постаті.

Орися згадала, що недавно читала повість польської письменниці Зофії Налковської «Роман Терези Геннерт» (дивно, що з якогось часу тягне її на роман, де до трагічності розгортаються людські пристрасті). Авторка описувала коня, начеб фотографувала словами «англійця», на якому зупинила Орися свою увагу: певний, економний в рухах, замкнений у собі, з м'якими переливами м'язів під шкурою. Вся його гідність, вся елегантність його бездоганно викінченого тіла, все багатство його добрих манер належало не йому, а його породі. Був її репрезентантом.

Налковська гарно висловилася, що вся натура, своєрідність психіки у тварин виявляється перш за все у динаміці їх тіла, в їх рухах. У коней не має значення, каже письменниця, як у людей, вираз обличчя, рух голови чи погляд очей. Кінська фізіономія йде від чуба на лобі до кінця хвоста. У коня важливі хвіст, ноги, лінія хребта, повівання гривою, удар копитом.

Біля «англійця» зібралася групка аматорів чистої породи, але відразу стало помітно, що найбільше пожирає його очима тільки один серед них. Це був молодий, з-панська одягнений селянин, брюнет з вродливим лицем. Здавалося, він був не свідомий своєї краси.

Орися підступила й собі. Не мала при собі аж стільки готівки, але знала, що як дійде до серйозного, то в Отелії завжди зможе роздобути потрібну суму. Тим паче, що коня продавав особисто знайомий їй поміщик, марнотрат і гуляка, нащадок колись могутнього аристократичного роду, і отой «англієць» був його останньою картою… тимчасового порятунку. Казали, що він позичав гроші й дуже акуратно віддавав, але для того, щоб віддати, мусив в іншому місці позичити, і так колом без кінця.

Власник коня поставив високу ціну. Парубок у зеленому капелюсі завагався, але не відступився. Напевно, думав, що ціна відстрашить інших покупців. Орися почекала, поки він почав торгуватись за коня й збив ціну на цілих сто злотих.

Тоді Орися підійшла й накинула двадцять злотих. Зміряв її поглядом, ніби вилами проколов.

— То ніби як? — спитав, затинаючись від злості.

— А отак, що накидаю двадцять — і кінь мій.

— А я тридцять.

— Тоді я сорок.

— А я п'ятдесят.

Орися опам'яталася. Відчула, що втягується в якусь азартну гру, в якій кінь не основна ставка. Заворожив її той сільський красень, чи що, до біса?

— Кінь ваш, — весело сказала, ніби хотіла дати зрозуміти, що переторги поміж ними тільки забава.

— То вже так бог дав, панійко, що чоловіче мусить бути зверху! — При тому поглянув на неї так, що Орисі кров ударила в обличчя.

«Невже ж я своєю поведінкою даю право навіть мужикові відзиватися до мене так? В себе в селі я б плюнула йому межи очі… Який хам!»

Вона відійшла з гордовито випнутою нижньою губою ще для того, щоб не дивитись, як той хам милується конем.

Здалека спостерігала, як парубок поводився з конем, ніби з нареченою, потім любовно поплескав його по шиї і віддав тому, для кого купував.

«Посередник, але любить коней», — мусила справедливо визнати Орися.

Незадоволена собою і сьогоднішнім ярмарком взагалі, вона подалася до скромнішого з двох шинків, щоб дещо перекусити. Людей було відносно мало. Здебільшого запивали могорич. Лише замовила собі порцію гуляшу і мале пиво, коли той, у зеленому капелюсі, з'явився на порозі.

Стежив за нею.

Попрямував просто до столика, за яким сиділа Орися.

— Можна? Вільне? — і, не чекаючи відповіді, сів навпроти неї. Тут ніхто не бавився у формальну чемність. Сідали на вільні місця за столом, як у себе вдома. Орися розцінила цей жест з його боку, як бажання показати себе кращим серед присутньої публіки.

Притакнула, вдаючи, що не впізнає його. Він інколи зиркав на неї з-під вій. Очевидно, не дуже вірив, що можна так легко забути його обличчя. Переплівши пальці, поставив на стіл свої важкі мужицькі руки.

Орися, побіжно торкнувшись поглядом, з задоволенням помітила, що його нігті вільні від чорних обвідок (бодай не псуватиме їй апетиту). Втім, відчула дивне враження, начеб це хтось третій сів з ними за стіл. Важкі мужицькі руки нагадали їй Маркіяна. Хоч з дитинства не робив на ріллі і п'ятнадцять років провчився у школі, руки його так і не позбулися свого атавістичного вигляду.

Звела очі вище. Нічого більше в ньому не нагадувало Івашкова.

— Я вас перепрошую… вам… то… вам дуже хотілося того коня?

— А вам що? — не дуже привітно стягнула брови невістка Ілаковичів. — Хай вам ставить могорича той, кому ви купили коня, — додала з трохи робленим презирством.

Парубка не вразив неприязний тон сусідки.

— Аби-сьте знали, що хотів частувати, — заговорив весело. — Аякже ж, так і годиться, але я волів тут присісти. Люблю, я вас перепрошую, але таку натуру маю, люблю подивитися ще раз на того, кому я товар з-під носа свиснув.

Показав свої бездоганно чисті зуби з здоровим синюватим відтінком. Звідки вони в нього такі? Певна, що в руках і не тримав ще зубної щіточки.

— А ви хоч баба, перепрошую, хотів сказати, кубіта, ніби пані, але на конях розумієтеся. Признаюся вам, що я таких ще не здибав. У вас, відай, і сила є. Коні люблять сильних. Плохих аніраз не хочуть слухати. Тому баба, перепрошую, жінка, ніколи не може бути добрим фірманом.

Принесли замовлений Орисею гуляш. Парубок замовив для себе Двісті грамів мішанини, чотири яйця, чвертку шабасівки і півлітра румунського білого вина.

Нічого собі апетит!

Орися взялася за їжу, навмисне з великою етикетністю орудуючи ножем і виделкою. Була свідома, що хизується перед парубком: хай бачить мурга, як пани вміють їсти. Мала цю дурну звичку з дитинства. Малою дівчинкою хизувалася косами, які справді були в неї незвичайні, своїм ростом і вагою, ба навіть силою. В цьому відношенні серед своїх ровесників була перша. Щойно Маркіян делікатно відучив її від цього.

Ах, Маркіян, Маркіян!

Господи, як тортурували його за столом цьоці і кузини Лісних, приневолюючи першим брати з полумиска страви, яких перед тим у вічі не бачив, і вживати приборів, яких не знав, як у руці тримати.