Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Неля ніяк не могла уявити собі тітки Клавди в стані гіпнозу. Не наважувалася очима виразити те, що думалось у ту хвилину про неї. Потупила очі і блукала ними по вилинялих арабесках килима на долівці, міркуючи зі сором'язливим смутком: вона вже дивачіє. Навіть до цього бистрого розуму добирається час. Аж страшно, що вона не бачить, в яке смішне становище попадає, коли вдає з себе наївну, несвідому жінку, яку кожний може ошукати.

З бородавки на лівій щоці стирчав у тітки Клавди довгий, навіжений, на диво чорний волос. Неля мимохіть повела очима по портрету молодої красуні на стіні, і принизливе, жалюгідне співчуття досягло її серця.

— Так, це дуже дивно, — сказала і почервоніла за свою самаритянську брехню, — що тітка так вловилася на жарти стрийка Нестора.

— Дивно? — кинулася Клавда. — А що тут дивного? Відколи живу я на світі, завжди мене підводять і обманюють, завжди так було, є і буде!

Тепер уже Неля знала, що тітка Клавда хоче, щоб її жаліли, і бажання це, напевно, походило не від щирості. Напевно, це було замасковане випробування з боку Клавди: мовляв, чи пожаліють її родичі, коли б сталося так, що її справді треба було б пожаліти? Чомусь видалося Нелі, що тітка Клавда ладна б вмерти для спроби, якщо б така можливість була б в її силах, аби пересвідчитися тільки, хто плакатиме за нею.

Чи цей дурний діалог була ціна, яку повинна Неля заплатити за інформацію, де і коли можна зустрітися з Орисею Ілаковичевою? Неля вирішила, що так. Зацікавилася тітчиним ревматизмом, спитала, чи вікна у спальні вже оглянуті на весну, порадила не виходити в сльоту надвір і щодня перед сном вживати ложку травневого меду. Неля дізналася нарешті, що Орисю можна зустріти щопонеділка на малому ринку, куди вона вивозить набіл [148] , городовину та фрукти на продаж. Здалека вже можна її розпізнати. Сидить на фірі, закутана у хустині, і власноручно відважує перекупкам кошелі яблук.

148

Молочні продукти.

Що за сором! Що за падіння!

Ніхто з Ілаковичів, а всяке траплялося в нашому роді, не виставляв себе на позорище людське!

Правда, торгівля сама по собі непогана річ, толкувала Клавда, іноді більше доставляє емоцій, ніж рулетка, але щоб власноручно відважувати коші з буряками чи сливами — фе! Для чого тоді агенти? Тільки дурень боїться посередників! Еге ж, дурень або поганий організатор, що, власне, одне і те. Агенти — це палички до цимбалів. Пальці керують мелодією, але вибивають її зі струн палички.

Тітка Клавда, очевидно, забула про те, що вона наївна особа, яку кожен використовує. Вона з захопленням стала розмотувати перед Нелею мережі торговельних спекуляцій, в яких агенти грають роль, подібну до стовпчиків при жіночій роботі, що її охрещено іспанською назвою «толедо». Вони зв'язують кінчики ниток, якими держиться вся основа. На тітку Клавду напав один з притаманних їй приступів монологування. Неля залишила її не прощаючись, чого, зрештою, Клавда навіть не помітила.

Орися побачила Нелю, коли та, незвикла до коней, боязко продиралась поміж фірами до місця, де розклалася Орися з своїм добром. Неля з великою прикрістю помітила, як Орися, зауваживши її, похапцем кинула оберемок сіна на якісь посуди чи кошики. Розгубленість, що відбивалася на Орисинім обличчі, тільки підтвердила Нелині підозри.

Неля з делікатності старалася не бачити ні випорожнених, ні повних під оберемками сіна кошиків на фірі. Воліла відразу приступити до справи.

— Орисю, я хотіла з тобою про дещо поговорити. Чи не можна, щоб фіра поїхала, а ти заночувала і вранці повернулася у Вільхівці?

Знову Неля не могла не помітити, як Орисині очі шугнули в бік кошиків під сіном.

— Це неможливо. По-перше, я взяла з собою ключі, а хлопом передати їх додому не можу, сама ж розумієш! По-друге, завтра має прийти купець по індики, і я мушу бути при цьому. А що ти хочеш мені сказати? — спитала так неохоче, що Неля визнала це за нечемність з боку жінки Славка.

— Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу без свідків. Про щось, що стосується твого минулого…

— Ах, минулого! — відразу пожвавішала Орися. Здавалося, що важке сповзло в ту хвилину з плечей, і вона знову стала життєрадісною, запопадливою молодичкою.

Неля трималася однією рукою за люшню і дивилась на далеку вежу ратуші.

Це була та дівчина, яку колись так любив Маркіян! Що мала думати про його моральну вартість?

— Ти знаєш що? — защебетала Орися. — Ти, як хочеш, прийди до мене десь так, скажімо, за півтори-дві години. Тоді я вже зможу відійти від воза, і поговоримо.

— Добре, — погодилася Неля, хоч, власне, чого ще могла сподіватися від цієї перекупки?

Неля прагнула тепер лише одного: забрати в Орисі матеріальні скарби, як фотокарточки чи листи, решту того, що у свій час подарував Орисі Маркіян. Забрати і в якийсь спосіб зробити те своєю духовною власністю. Кожне слово. Кожний біль. Кожний порив, подарований чи кинутий до стоп цій економці.

Коли пізніше опинилися за фірами і кінським смородом, не знали, з чого почати розмову. Нелю збило з пантелику те, що Орися ні з сього ні з того начеб знов почала нетерпеливитися.

Можна було подумати, що вона ті дві години не тільки випорожнювала коші, але й піддавала критиці своє минуле і правдоподібно знайшла в ньому щось, що могло її хвилювати. Орися з трудом одягала шкіряні рукавички і зараз же з таким самим зусиллям стягала їх, щоб знову спробувати запхати в них напучнявілі від холоду пальці. Неля відчула в серці страх. Був це особливий, якийсь нечесний страх. Неля боялася, що в дружині Славка під впливом їх розмови може знову проснутися Маркіянова любка, мрійлива дівчина, з косами за плечима, а тоді ринуть у пропасть і Ілаковичі, і їх маєтки, і Неля з ними, і тільки тамті двоє будуть існувати один для одного на всьому світі. Відкинувши всякі підготування, Неля сказала притишено, але з акцентом:

— Маркіяна Івашкова чекає кара смерті.

Неля чує у скронях прискорений ритм крові. Не дивиться на Орисю, але відчуває присутність її навіть у повітрі, що відділяє їх одну від одної. Нелі здається, що минає багато часу, заки вона чує твердий, без всякого забарвлення Орисин голос:

— Не цікавлюся політикою, не маю часу читати газети.

— Але ж тут ідеться про Маркіяна, — не витримує Неля. Орися повертає до неї своє велике нерухоме обличчя:

— Маркіян Івашків не існує для мене, так як і я сама для себе не існую. Чого тобі ще треба? Чому ти прийшла до мене з цими справами? Чи, може, думаєш, що я тільки одна і була в його житті?

— Ти не говори зі мною таким тоном, Орисю. Я прийшла просити тебе, чи ти не могла б мене… чи ти не була б така добра… розповісти мені що-небудь про Маркіяна.

Орися приглядається до Нелі вульгарним, мстивим оком.

— Тобі? З якої речі я маю розповідати тобі історії з мого життя? А навіть якби справді між ним і мною було що-небудь, то що це може тебе обходити? Нікому нема діла до того, що між нами було!

Біла вузька смуга перетинає Орисі ліву щоку. Неля відчуває, як знову приплив страху заливає їй серце, боїться невістки Ілаковичів. Тепер уже не дивується, що ця жінка, як каже Клавда, обвела довкола пальця всіх Ілаковичів.