Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Може, я справді трохи забагато випив, але після того, як нас почастували чорною кавою, хміль з мене вийшов, так що навряд чи мій стан можна віднести за рахунок поглинутого алкоголю.

Я не міг очей відірвати від Романової сестри. Я розумів, що так пожирати когось очима — це непристойно. Але несила було стриматися. Я змушував себе дивитися у протилежний бік, але це було ще гірше. Я уявляв тоді страшні речі: виразно бачив, як він губами торкається її волосся.

Я вчепився думки, що Орися ласкаво дозволила тому бовдурові сісти коло себе тільки тому, що він так бундючно заявив, що збирається вивчати медицину. Мені захотілося встати, відшукати фатерка Лісного і заявити йому, що я теж збираюся вивчати медицину.

Нарешті Роман помітив, що зі мною щось погане твориться. Він вивів мене в садок подихати трохи росистим повітрям, і я заспокоївся.

Як увійшли в салон, Орися вже не сиділа за фортепіано (невже ж вона могла здогадатися про що-небудь?), а стояла сама-одна біля вікна. Мені хотілося з вдячності за це одне, що я не застав її в товаристві Аристида, впасти на коліна перед нею.

Зараз після цього ми почали збиратися додому. Маю враження, що ініціатива в цьому випадку належала самим господарям. Просто-напросто мали вже нас досить.

На прощання всі ми поцілували Романовій мамі руку (між іншим, перша жінка, крім моєї мами, якій я цілував руку!). Фатерко стискав нам долоні, а Орися, той білий ангел, стояла збоку і кожному з нас кивала головою.

Мені видалося, що вона трохи довше затримала на мені свій погляд. На сходах це саме сказав мені й Микола. Я так зрадів його словам, що з розгону дав Миколі межи плечі такого стусана, що той трохи не полетів сторч головою зі сходів.

— Мой, бре, ти здурів? — вибалушив на мене очі Микола.

Боюся, що я дійсно здурів.

Без дати.

В бурсі запропонували мені лишитися в них на час канікул. Будуть білити кімнати, потрібний наглядач. Охоче погодився.

Без дати.

Була мама в мене. Бідна, аж розплакалася з радості, що я вже здав матуру. Боюся, що в її понятті це дорівнює принаймні якомусь дипломові. Мені дуже не хотілося б розчаровувати мами, і тому її наївність в цих справах мене дуже засмучує. Мама помітила мій понурий настрій і спитала, чи я часом не хворий. Щоб не залишити в ній прикрого враження від нашої зустрічі, я похвалився їй, що не поїду на літо додому, бо дістав на канікули роботу. Мама спочатку, видно було, засмутилася, що я не приїду на літо додому, а потім, розміркувавши, зраділа з цієї вістки. Мене навіть трошки вкололо, що мама так легко погодилася з думкою, що я не буду літом вдома. Але я зразу збагнув, звідки походить ця мамина радість. Мама, напевно, вирішила, що я вже отримав посаду на основі свого свідоцтва зрілості. Відкрити їй очі на правдивий стан речей в мене не вистачило серця. Я провів її аж на станцію і стояв на пероні, аж поки поїзд щез мені з очей.

15 липня.

Тричі бачив Орисю. Двічі навіть розмовляв з нею. Ні, вона вже не така гарна, як мені здалося того вечора. На носі в неї кілька веснянок, і дихає лише ротом. Зате голос у неї дуже низький, приємний, якийсь оксамитовий, словом, такий, що довго бринить у вусі, ніби мелодія.

Першого разу (зустрілися ми навпроти вірменського костьолу) я відразу спитав, чи впізнає мене. Була така думка, що, як заперечить, відкланяюся й піду собі геть. Не заперечила. Відповіла, що давно знала мене з прізвища, ще заки Роман ввів мене в їх дім.

Мені кортіло довідатися ще більше, і я жартома зауважив, що в неї чудесна пам'ять. Зиркнула на мене з-під крайка повік (ох, той погляд!) і сказала без збентеження:

— Пам'ятаю лише те, що приємне для моєї пам'яті.

Дотепно. Нічого не скажеш! Але май на увазі, Маркіяне, виходить, що твій «циферблат» все ж таки чимсь звернув її увагу на себе.

Вдруге зустрілися ми на пошті. Я попросив (набирає вуйко з бурси салонних манер) дозволу провести її додому. Без вагання погодилася. Мене аж здивувала її готовність. Я закинув, чи не буде з цього приводу мати неприємності від батьків. Якийсь чорт хвостатий пхає мене, щоб усе глибше і глибше вертіти. Орисю здивувало моє запитання.

Потім із спокійною простотою, що мені дуже сподобалася в ній, відповіла, що з приводу Романових товаришів у неї ніколи не може бути неприємностей від мами.

— Чому? — не втерпів я.

— А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.

— А чому ваша мамуся так думає?

— А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте — я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.

Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).

Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.

— Хочете бути піаністкою-віртуозом? — спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.

— Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.

Я зрозумів без дальшого пояснення.

Ринки білих рабів існують і в наші часи.

Кінець серпня.

Був на зборах студентської секції при товаристві «Бесіда». Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.

Ще серпень.

Я не витримав і напрямки спитав у Орисі, чи вона погодилася б піти за ровесника свого брата, якщо, річ ясна, він мав би освіту і становище. Відповіла просто, що — так. Тільки, — додала з застереженням, — він мусив би їй дуже і дуже подобатися, бо мамця вважає, що чоловік від жінки повинен бодай на сім років бути старшим. Така відверта, щира відповідь Орисі трохи збентежила мене. Я уявляв собі, що дівчата їхньої сфери більш несміливі в цих питаннях, принаймні для кокетства. Її великий спокій, ця її впевненість трохи знижує її вартість в моїх очах як дівчини, дівчини-русалки. А все ж я визначив уже координати для свого життя: здобути диплом, становище і — за всяку ціну — Орисине серце.

Останній день серпня.

До бурси вже заїхали бурсаки. Директор викликав мене до себе.

— Що ви думаєте робити, Івашків?

Я відповів, що вже записався на правничий відділ Львівського університету. Хочу вчитися далі. Він відповів мені, що цього хоче кожний, хто кінчає гімназію, — але які підстави в мене є для такого бажання? Він не бажає мене знеохочувати, але хотів би просто застерегти, що у Львові є більше кандидатів на цензорів, ніж у нас бурсаків. Ще хотів би просто застерегти, що на приватні лекції теж не можна розраховувати, бо для цього потрібні знайомства, і то добрі знайомства! Якась посада у «Просвіті» чи «Дністрі», як то бувало за його часів, тепер майже виключена. Яка-небудь нічна фізична робота теж виключена, бо безробітні чорнороби не допустять мене до неї. Він запропонував мені залишитися на цей час у бурсі на місці цензора, а крім того, підучуватися якогось ремесла.

Я розумію його. Він радив мені щиро, як батько. Але, на жаль, я не можу скористатися з його розумних порад.

Я все одно мушу поїхати до Львова і, хоч би світ догори ногами став, мушу здобути диплом і її, мою єдину. Останнім часом дуже вподобав читати любовні вірші. Особливо «Зів'яле листя» Івана Франка.

На цьому сторінка щоденника кінчається, а далі кільканадцять сторінок видерто рукою самого Маркіяна, бо видерто було акуратно і де-не-де навіть вирівняно ножицями.