Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— Люди, парафіяни мої, — хвилювався Аркадій, аж повіка лівого ока починала дрижати, — зрозумійте, що в побудові санаторію перш за все ваш, а не мій інтерес. У Вишні буде український санаторій! Ви тільки подумайте собі: в нашому глухому, забитому селі буде санаторій з електричним світлом!
Петро Мартинчук чвиркнув крізь зуби якось так незручно, що мало не вцілив на черевик Аркадієві. Аркадій відсторонив ногу, а Мартинчук, помітивши це, усміхнувся у вуса й сказав:
— Не таке вже, єгомосць, наше село затуркане і глухе, яким ви його хочете зробити…
Аркадій зволив подивитись на нього, і тільки.
— В селі, мої дорогі парафіяни, буде постійний лікар. Подумайте, коли у Вишні був постійний лікар?
— Але задармо лікувати він нікого не буде?
Аркадій не розібрав, хто це
— Для лікування буде санаторій…
— А хто буде користатись тим санаторієм?
Це начебто наївне питання було провокацією чистої води. Аркадієві так і хотілося сказати: «Я мав вас, Петре, за більш дотепного», але не зробив цього тільки тому, що в гурті стояли й старі селяни, які не зрозуміли б його відповіді. Аркадій мусив прийняти бій з тим напасником, якщо не хотів в очах мирян визнати себе переможеним:
— Бачите, Мартинчук, санаторій у наших умовах — це теж один з видів промисловості. Коли б у нас об'явилася відповідна глина і хтось, скажім я, почав би виробляти цеглу, то ви всі пішли б на роботу… були б раді, що є де заробити, й не допитувалися б, хто житиме в тих домах, що їх побудують з тієї цегли… Мої дорогі, з чого ж буде жити лікар, коли він лікуватиме всіх задармо? Адже він не має державної платні, так чи ні? Коли трапиться наглий нещасливий випадок в селі і є лікар зараз же на місці, під рукою, — то це велика справа, Мартинчук. Коли б три роки тому Вишня мала свого лікаря, то Іван Проців не вмер би від гангрени, ані невістка Куйбишечки не сконала б від упливу крові… Ви це прекрасно розумієте. А ви, Мартинчук, і ви, Загайчик, розумієте більше від інших, але вам хочеться пустити парохові шпильку під бік, і все! «Хто буде користатися з санаторію?» Ви хочете, щоб я згарячу відповів: «Всякий, хто потребуватиме санаторійного лікування». Ні, мої дорогі. Не всякий. Поки що, Мартинчук, не всякий, а тільки той, хто може оплатити лікаря, харчі, прислугу, приміщення… В нас же немає, як у вас там, за Збручем, державних санаторіїв… а за все треба платити з приватної кишені. Я ось змилосерджуся над якимось бідняком і лікуватиму його задармо, але панове з податкового уряду не змилосердяться наді мною, а запишуть мені того безплатного курортника у мій прибуток і вимагатимуть за нього податок. Я хотів би, мої дорогі, — Аркадій зробив жест рукою, який мав означати, щоб народ тісніше згуртувався біля нього, начеб те, що він хотів сказати, мало бути секретом, — щоб ви що інше взяли під увагу. До нашого санаторію будуть щоліта з'їжджатися гості з усієї Польщі. Ви врахуйте: протягом літа за ягоди та гриби, що їх вам назбирають дітиська, ви вторгуєте стільки, що зможете купити кілька корців хліба на зиму…
— Та ми, прошу єгомосця, вже по гуцулах бачимо, яке їм добро привезли пани з Варшави. Не знати, чи то правда, але кажуть, що в Жаб'ї, наприклад, священик навіть шлюбу не може дати без лікарської посвідки… Якось жили-сьмо, отченьку, дотепер, проживемо й відтепер… А теплиць позбуватись громада й не гадає…
Оця невдала затія з санаторієм ще більше загострила відносини між Аркадієм і парафіянами, вона й була тією безпосередньою причиною, через що в двадцять третьому році Річинські переїхали до міста.
Сьомого грудня тридцять шостого року Катерині минало двадцять три роки. Олена звернулася до Аркадія з напівпросьбою:
— Не треба в цьому році справляти Катрусі гучних іменин. Може, люди призабудуть день її уродин і скільки дівчині вже років…
Аркадій розсміявся:
— Люди забудуть, що у Річинських на святої Катерини прийом! Що ж це ти, дорогенька?
Олена ще раз повторила своє прохання:
— А мені все ж таки здається, що не треба розголошувати, що дівчині двадцять четвертий піде… — і тут же, відвівши очі, спитала саму себе: невже ж двадцять п'ять років минуло з того літа, коли вона востаннє бачила Ореста Білинського?
— Навпаки, навпаки, дорогенька! Треба цього року Катрусі влаштувати гучні іменини, бо це будуть її останні дівочі… Ти думаєш що? Я навмисне не хотів, щоб вона рано заміж виходила. Кому це потрібне? Ні одну з них не дам заміж раніше! Які б не були лакомі ягідки, то зрілий овоч смакує найкраще…
Олена почервоніла.
Якщо Аркадій тепер, після двадцяти п'яти років співжиття, жалкує, що взяв її, недозрілу, то чи це її вина? Але тут же злякалася власних думок. Тяжко грішила, нарікаючи на Аркадія. За ким ще могла почувати себе такою безпечною, як не за Аркадієм? Ішла крізь життя, як за запоною, що охороняла її перед всякими неприємними випадковостями.От хвилину тому готова була сприймати день народження Катрусі як злощасну межу у віці найстаршої дочки, а Аркадій кількома словами зумів переконати її, що майбутнє її дітей — це ні в якому разі не гра сліпого випадку. Їх долею керує розумна, передбачлива батьківська рука.
Ще того самого вечора Аркадій послав по маклера.
Рафаїл Суліман, значно молодший за Аркадія, був своєю людиною в домі Річинських.
Історія зв'язків Суліманів і Річинських мала глибше коріння.
Сорок літ тому батько Аркадія, покійний о. Августин Річинський, був парохом в селі Морниця на Поділлі. Відзначалася ця місцевість від інших подільських сіл перш за все тим, що була з трьох боків оперезана річкою, за якою тягнулись ліси — велика рідкість у тих краях. У місці, де річка Бистра (хоч вона насправді ледве рухалася) робила коліно, було чудодійне джерело. За переказом, який ревно підтримувала церква, з цього джерела колись виринула божа мати, і саме тому вода в ньому набрала цілющої сили. Безперечно, води мусили мати природні лікувальні якості, але тому, що джерело знаходилося на території церковного масиву, спритні духовні отці вирішили використати його для своїх прибутків.
Отак незначне джерельце і стало справжнім магнітом для прочан всієї Галичини. Починаючи від ранньої весни, десь від св. Юрія, аж до покрови, тобто до половини жовтня, до Морниці збиралися тисячі селян з Поділля, Бойківщини, ба навіть з далекого Покуття та Гуцульщини.
Люди приїздили сюди з різних потреб. Більшість, особливо молодь, вбачала в поїздці до Морниці веселу розвагу. Односельчани вибиралися на відпуст до Морниці численними групами, і тут же, за селом, старі відділялись від молодих. Коли перші співали до захрипу побожні пісні, то молодь переплітала їх світськими, часто не зовсім пристойними коломийками, за якими слідували сміхи та хихи. А ще більшою спокусою були для молодих принагідні нічліги, які часто-густо ставали причиною того, що на тацу біля церкви сипались щедріші, ніж звичайно, датки. Сказано-бо, що каяття без діла мертве єсть.
Багато людей приїздило до Морниці з надією вилікувати свої застарілі недуги. Такі повзли до джерела або їх вели попід руки, вмивалися та пили цілющу водичку і обов'язково набирали у пляшку з собою. Були справді випадки, що вода декого виліковувала. І хоч такий випадок траплявся один на п'ять тисяч, звістка про чудо блискавично облітала село за селом, і наступної весни число прочан зростало.
Немало приїздило сюди з чисто побожних побуджень. Для них Морниця була тим, чим Мекка для правовірного мусульманина. Вони не мали перед собою іншої мети, як раз на рік побувати на відпусті у Морниці.
В неділі й свята на майдані перед церквою юрмилися непроглядні маси народу.
В дитинстві Аркадій не міг зрозуміти, чому паніматка так сердилася, а то й суворо карала, коли він пропадав серед прочан. Особливо забороняла йому появлятися на майдані смерком. Наймички, наслідуючи приклад їмосці, страшили малого Аркадія, що ввечері серед прочан з'являються цигани з величезними міхами і забирають дітей, які швендяють без батьків. Хлопчина вірив і не вірив.
Коли підріс, вирішив нарешті дізнатися правди. Одної ночі викрався через вікно своєї спальні і чкурнув у темінь, орієнтуючись на людські шепоти.
Те, що побачив, жахнуло його не тим, що воно відбувалося взагалі (давно уже знав, що і до чого), а тим, що відбувалося майже прилюдно, близько від церкви, під оком матері божої.
Згодом, коли вже вчився у духовній академії, зрозумів, що священики навмисне не втручаються у світські справи прочан. Сам розсудок диктує, що чим тяжчий гріх, тим глибше каяття, тим щедріші жертви на потреби церкви.
Тут же, під боком церкви (тінь від куполів падала на його город, тому там ніколи не достигала квасоля), мав свою крамничку мішаних товарів сліпий на одно око Мордко Суліман, батько Рафаїла.