Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ах, так, — з полегшенням зітхнула Ольга, — я вже подумала… У вас є мама (мало що не сказала: «З якою я знайома вже»), сестра, може… — невідомо для чого зробила паузу на цьому слові… — дівчина. Скажіть, ви з ними теж тільки про політику говорите?

— Вам скучно зі мною? — спитав серйозно.

— Ні, — чесно відповіла.

— То все в порядку. А про решту не питайте. Я вас теж не випитую, хто у вас є десь там, дома…

«То я, а то ти, — знову подумала Ольга. — Невже ж ти справді не бачиш різниці між нами?»

— Я вже не піду далі, — сказала вона. Він, здавалося, тільки тепер побачив, куди вони зайшли. Пройшовши останні будівлі по Пільній вулиці, вони крокували незабрукованою польовою дорогою, якою, здається, дуже рідко їздили, бо посередині, поміж коліями, буйно ріс петрів батіг, полин, а найбільше кульбаба. Обабіч тяглись вузькі смуги стерень, зарослих бур'янами. Поблизу не було живої душі. Тільки ледь чутний запах диму, що долітав з-за кукурудзи за стернею ліворуч, свідчив про присутність десь там людей. Ольга глянула на свої туфлі. Були наче з сірого оксамиту від пороху, що осів на них.

— Ви й так пішли зі мною далі, ніж я сподівався, — знайома іронічна усмішка пробігла по його губах, — і я за це дуже вдячний вам, панно Олю… Це вас ображає? Я серйозно. Ще хвилинку. Ми вже вертаємося. Обрадую вас, що я залишу вас зараз біля першої хатини. Мені городами недалеко вже додому, а ви зможете безпечно ввійти у місто, лише черевички доведеться вам десь витерти від пороху. Ще хвилиночку. Я хочу вам сказати, щоб ви не боялись, я не стану вас переслідувати. Але якщо побачу колись вас саму у такому місці, де небагато людей, то боюсь, ви пробачте мені, що не вдержусь і підійду до вас. Я знаю, що це по-дурному, але для мене це так цікаво… Ви ж теж признались, що вам не скучно зі мною…

Ольга промовчала, і він заговорив знову:

— Ви не бійтесь, що я вас скомпрометую перед вашими кавалерами. Не треба займатись самообманом, панно Річинська. Тепер, коли ви станете панною без посагу, вони й так не дуже будуть набиватись. Ви звикайте, зживайтесь поволі з думкою, що в їх понятті ви уцінений товар. Перепрошую, я сказав дурницю…

Він подивився на неї і зразу ж замовк. Ольга не плакала, але мужність, з якою вона перемагала сльози, викликала в нього глибше співчуття, ніж самі сльози.

— Пробачте, — сказав м'яко, як ще ніколи досі, — я не хотів зробити вам прикрості…

— Нічого. Мені треба, щоб зі мною так розмовляли. Ви маєте рацію. Я багато дечого не знала досі.

Завадка схопив її руку і, незважаючи на її протести, придержав у своїй долоні. Рука її — як впіймане звірятко, що шарпнулося сюди-туди, а потім принишкло, заспокоєне теплом його долоні.

— Але це не означає, що ви не хочете більше зустрітись зі мною?

— Не знаю. Тепер нічого не можу вам сказати. Пустіть мене, я піду собі…

— Ідіть. — Він не тільки пустив її руку, але ще й поступився місцем, хоч його було доволі. — Я постою трохи, а потім піду за вами, щоб вас не скомпрометувати навіть перед вітром.

Ольга йшла у місто, а він стояв і дивився їй услід. Чорна у білу смужку пляма її плаття чимдалі все зменшувалась.

«Дивачка», — думав, здаючи собі справу, що це не те слівце, але він поки що не знаходив його і тому повторив ще декілька разів «дивачка».

* * *

Пройшла неспокійна ніч (наркотик «якось-то буде» зовсім не діяв), за нею день, сповнений тривожних думок і сумнівів, потім ще одна ніч, а на другий день вранці Ольга вирішила остаточно шукати праці.

Вона ще і ще повторювала в думках розмову з Завадкою, найбільш неприємні для себе вислови, як «уцінений товар», повторювала вголос і остаточно прийшла до висновку, що він багато де в чому має рацію. Картина її майбутнього, хоч змальована ним такими грубими, незугарними фарбами, дуже згущеними в деяких місцях, в основі своїй правдива. Якщо якась з сестер залишиться на утриманні Безбородька, то, для Ольги тепер це вже ясно, її чекатиме доля цьоці Мінці. Була колись у родині Річинських така собі стара незаміжня тітка цьоця Мінця, яка їздила від сім'ї до сім'ї, няньчила дітей, а стрийко Нестор дражнив її «бездомною кішкою». Отака доля «бездомної кішки» може чекати й на Ольгу, якщо вона заздалегідь не подумає про своє майбутнє.

В Нашому виходила жіноча газета. Ольга знала, що було б найпростіше подати оголошення в газету. Адже таким способом чимало жінок шукає не тільки праці, але й чоловіків.

Безперечно, що найдоцільнішим було б подати оголошення у львівську пресу. Та Ольга не могла цього зробити з багатьох причин. Без сумніву, найосновнішою була та, що в неї не було грошей на оголошення в столичній пресі. По-друге, вона не була певна, чи не сидить у кожній редакції хоч один чоловік, який знає покійного батька бодай з прізвища (уявляла собі їх міну при повідомленні, що «одна з Річинських в розшуках праці подається до газети!»); потім виникав страх від протилежних думок: її нікому не відоме прізвище навряд чи викличе у когось бажання запропонувати їй працю.

Місцева жіноча газета, напевне, вмістила б оголошення, та цю можливість Оля відкладала на самий кінець. Нарешті-таки мусила скористатися з неї.

Ні, не так легко було постукати у двері, куди раніше ніколи Оля не заходила, бо не потребувала цього.

Тепер вона стояла в темних сінях редакції газети «Нова жінка» і нашвидку шептала оченаш, щоб усе пішло добре.

— А, панно Річинська! Прошу дуже!

Оля не знає, що їй легше було перенести холод, ніж цю надмірну ласкавість, яка, по суті, була вишуканою формою приниження.

— Прошу, прошу сідати! Чим можемо служити? (Ой боже, вони їй — служити!).

Чоло Олі починає перлитись від поту. Редакторка, все ще ласкаво усміхнена, схиляючи набік голову, з-під пенсне водить очима по Олиному чолі, ніби лічить на ньому Мікроскопічні краплини поту. В Олі починає щось бунтуватись. До біса! Чи цими перлинами не окупила вона вже надмірної гордості Річинських? Редакторка повинна б стати їй у пригоді.

— Я хотіла, прошу пані редакторки… — бентежиться Оля, а потім стає ще червонішою від того, що бентежиться.

— Сміливо тільки! Прошу сміливо!

Оля готова ручатись, що редакторка вже догадалась, про що їй ідеться. І хоч догадалась, прикидається, аби ще нижче, ще болючіше пригнути її до землі.

— Я хотіла б подати оголошення в газету. Скільки це коштуватиме?

Не зважилась попросити, щоб оголошення прийняли безплатно.

— Яке то має бути оголошення, панно Річинська? Бо… матріомоніальні коштують в нас двадцять сотиків від слова… Тим, що шукають праці, вміщуємо безплатно.