Сестри Річинські. (Книга перша)

Мені треба було послухатись старшої сестри, але ні, мене начеб гедзь укусив, і я спитала:

— А чому ви справді не пішли?

Дурнішого питання я не могла поставити. Мій майбутній шурин зробився бурякоподібним і, на моє щастя, накинувся з своїми претензіями не на мене, а на Катерину:

— Прошу, маєш! Перший виступ публічної думки! Ти щойно сказала, що ніхто не повірить, що всякий розумітиме, що це брехня, наклеп і провокація. Ось тобі доказ, як реагуватиме на цю замітку пересічна публіка. Ти ж чула: «А чому ви справді не пішли?» Чула! Так от і радій тепер!

— Та що вона, дурна, знає! — борониться Катерина.

— Як то — дурна? — не уступає Безбородько. — Дозволь! Панна закінчила гімназію і ще дурна. А хто тоді розумний? Так думає моя майбутня швагерка, людина, хочу вірити, до мене абсолютно прихильна. А що подумають собі про цю замітку чужі, до того ж заздрісні люди? Що подумають собі, прочитавши такий наклеп, наші міщани, наша пересічна інтелігенція, селяни, до яких дійде ця замітка? Таж то все мої майбутні пацієнти, — розумієш? Мене дискредитували, — знаєш вже чи ні? Чому я не пішов! Я не пішов, Славо (починає він до мене батьківським тоном), тому, що це була провокація. Розумієш, мене хотіли спровокувати. Мені дали б змогу прочитати доповідь. Так, я був би прочитав доповідь, а потім, як по кожній доповіді, почалася б дискусія… Я ж їх знаю! І я, розумієш, Славо, український патріот і католик, став би приводом для того, щоб вони провели вечір агітації за Радянський Союз!

— А чого ж ви мали стати приводом для цього? Я не розумію…

Я таки дійсно не розумію, що він має на думці.

— Ти не розумієш? Я тобі зараз поясню. Насамперед мене засипали б провокаційними запитаннями від стіп до голови. Наприклад, чому в Польщі немає державного безплатного лікування, і, будь ласка, викручуйся з такого питання. Або ще гірше: чому лікарі-патріоти не влаштовують у себе дні безплатного прийому? Або чому немає громадського контролю над тими, що деруть шкіру з пацієнтів? Для мене вистачило самого факту, що за організацію вечора взявся Броніслав Завадка.

Не знаю, хто такий Завадка. Кажу про це Безбородькові.

— І не треба тобі його знати. Мені, розумієш, мені, що маю ставати на ноги, — раптом така прилюдна реклама. Так це ж однаково, що бритва до горла. Це диявольська штучка! Розумієш, диявольська!! Це так: пішов би я до них з тією доповіддю — скомпрометували б мене, не пішов — то однаково скомпрометували. Але я бодай відомстив тій голоті.

До їдальні входить Ольга. Вона, бідолаха, розраховувала на те, що вони вже повечеряли, і тепер опинилась в дурній ситуації: ні за стіл сідати, ні назад вертатись. Моя врівноважена сестричка вибрала середнє: сіла собі на отоманку.

— Але я їм відомстив! Слухайте, Олю, яку штуку я втяв їм… Як війна, то війна, пане добродію, як каже стрийко Нестор. Кличуть мене тому кілька днів до хворого з їхньої шайки…

— Але ж газету ви отримали щойно сьогодні?..

Це мій дурний язик.

— Так, газету отримав я щойно сьогодні, але просили вони мене з тією доповіддю ще тому тиждень. А я знав, не думайте, що я вже такий короткозорий.

— Та що ти, справді! — улесливо запротестувала Катерина.

— Отож я знав, що моя відмова так сухо, як то кажуть, мені не обійдеться, а трапилася нагода, і я тим батярам відомстив авансом. Ха-ха-ха… що ви на це скажете?

Звернувся він на всі чотири сторони за похвалами, але всі наші мовчали.

Тільки Катерина з обов'язку нареченої схвально посміхнулась.

— Викликають мене якось до хворого. Що, питаю? «Побиття». Я зразу здогадався, в чому справа. Злодій, напевно, брав участь у демонстрації… Але нічого. Вдаю, що про те не здогадуюся. Оглядаю рану. Так і є. Порушена щелепа, вибиті два зуби, і куля прошила наскрізь стегно. Добре. Кинув я оком сюди-туди, в хаті — жахливі злидні. Жаль мені стало хлопчиська. Думаю собі: біднота нещасна, тобі ще треба комунізм? Сидів би тихо та заробляв на хліб насущний, а не пхався б до політики.

«Що тобі? Звідки в тебе такі рани?» — питаю.

«З хлопцями розбирав патрон і поранило».

А можеш назвати мені прізвища тих хлопців? Може, і їм потрібна лікарська допомога?»

Мовчить. Справа очевидна, що бреше.

«Признайся, — кажу до нього, — я тебе не видам. Але мені, як лікареві, треба знати, якого походження твоя рана?»

Думав отак його взяти. Доторкнувся рукою: бачу, температура висока. Не виключений і сепсис. Мовчить.

«Ти хочеш бути здоровим і некульгавим, так?»

Мовчить, але по очах бачу, що так. Хто б у його стані цього не хотів?

«Я зроблю так, що не будеш кульгати, і щоку тобі зашию так, що тільки маленький рубчик буде, але ти мусиш мені сказати правду! Розумієш?»

Киває головою, що розуміє.

«Я тебе не видам, — кажу лагідно. — Я знаю, що ти не хотів, що тебе намовили…»

І що ви скажете, прошу панства, на те, що той лайдак підводить голову і каже, — прошу тільки подумати!.. — каже:

«А мене ніхто не намовляв…»

Але треба було при тому бачити вираз його обличчя! В мене таке враження, що коли б він міг, то кинувся б мені до горла.

«Значить, ти з доброї волі пристав до таких злодіїв?» — питаю.

Мовчить.

А, думаю собі, так ти такий? Раз ти такий завзятий, то і я тобі покажу, що можу! Залатав я йому щелепу так, що й сліпа дівка не вийде за нього заміж, і без анестезії. Думаю собі: як ти герой, то терпи, пся крев, за ідею! Вився з болю так, що ледве старий з старою утримали… так йому й треба! Як війна то війна!

Він ще не скінчив, як Ольга схопилася з отоманки. Була так схвильована, що блузка дихала на ній.

— І це… це говорить лікар? Та ви!.. Ви… — вона не сказала того, що думала, але це було так легко здогадатись.

Вона вийшла з їдальні, тріснувши за собою дверима.

Я отетеріла. Найперше, я ніколи-преніколи була б не припускала, що моя флегматична сестричка здатна на такий вибух, а по-друге, я з острахом чекала, що тепер буде. Я блукала очима по підлозі, не маючи відваги глянути на будь-кого з присутніх.

Хвилину тривала закам'яніла мовчанка.

Аж раптом роздався фальшивий сміх Безбородька:

— Мої дорогі, в Ольги істерія… З тим треба щось робити, пані добродійко.

Слава богу, що тільки на Олиній істерії закінчилося. Я скористалася з хвилинної розрядки і втекла в дівочу.

Щось неладне діється в нашому домі.

Север, прошу, скоріш забери мене звідсіля. Я так хочу бодай дрібку гарного винести з батьківського гнізда!

Север ще не спав. Я тихенько постукала олівцем у двері, що на нашій мові означало: «Люблю тебе». Север відстукав мені: «Люблю тебе». Я хотіла вистукати йому: «Забери мене звідси», але побоялась, що не отримаю відповіді: «Завтра заберу тебе».