Сестри Річинські. (Книга перша)

— А ти не сунь своє рило до святої церкви! Програв заклад, то став тут зараз же око горілки, і півкіло ковбаси, і два хліба, і гірчицю, як належить!

Мартинчук чухає за вухом. Дорого йому обійдеться витівка з Курочкою! Коли жінка дізнається, три дні спокою в хаті не буде.

В кооператив увійшов босий чоловік з пляшкою на мотузці довкола шийки. До стола не пхався (та й ніхто не запрошував), але перекинутись словечком хоч би здалека все ж таки кортить. За це гроші не платять.

— А якби був Річинський той санаторій збудував, що задумував у двадцятім році, то ниньки, може, й не так тісно було б у селі. А то нема де подітись, а місто не приймає…

Мартинчук обернувся на голос.

А, Василь Пшеничний! Пишне прізвище аж ніяк не пасувало до худорлявої постаті з запалими, давно не голеними щоками.

— Ходи, Василю, сідай з нами.

Пшеничний, зніяковіло посміхаючись, підняв на мотузці пляшку:

— Дякую красно, я за гасом.

— Але порцію горілки випити можеш? Пий, брате, то за мої гроші!

Василь поставив пляшку у кутку коло бочки з гасом, витер руки об штани, понюхав пальці, ще раз витер і підступив до бочки, зберігаючи пристойну відстань. Курочка незадоволено став колупати в носі.

— Сідай, Василю, — звільнив йому місце біля себе Загайчик.

— Красно дякую, я постою. Я — за гасом.

— Тебе не приймає місто? — питає Курочка не перестаючи колупати в носі. — А чого Загайчикового сина прийняло місто? Ади, його син вчиться на друкаря. Правду я говорю, Загайчику? Навчиться синок складати файно літери, а потім буде вибивати всякі плакати проти попів та куркулів… хе-хе… Синок буде друкувати, а тато буде розліплювати по людських парканах. Мой, Загайчику, ти чого так нахмуривсь, як би-м тобі межу переорав?

Замість Загайчика відповідає його кум Мартинчук:

— Не чіпай його, Штефане, бо він ладен з твого носа зробити плакат! Ото було б що читати!

— Ти, мой, не пускай мені шпильок під бік, бо колись, ади, як вже того буде забагато, візьму і скручу тобі голову, як курчаті.

Петро Мартинчук обмацує свою шию, навіть не посміхнувшись.

— Жилава, до дідьчої матері! Боюсь, Штефанику, що не так легко тобі буде скрутити її! Та й руки в мене геть-чисто дурні! Такі дурні, кажу тобі, що можуть забутися і полізти до твоєї шиї…

Курочка думає щось. З відкритого рота поточилася тоненька цівочка слини. Витер її рукавом, і знову наливає чарки, і знову до Мартинчука:

— А може, погодимося, Петрику, га? Аби так у злагоді, поки світа та сонця, що?

— Хотів би-м, Штефанику, та рука не піднімається. Ади, як би спаралізувало що її… Диво, чуєте, люди добрі, рука до чарки не піднімається!

Широке лице Курочки наливається буряковою, синьо-червоною фарбою, а очі непевні, як у дикого кота.

— То ти, мой, не бажаєш собі злагоди зі мною? Аби-сь запам'ятав собі сьогоднішній день і годину! Ти не думай, мой, що зі мною так легко! Ти мене страшиш своїми дурними руками? Ти не рівняйся, Петрику, на мене! Навіть у цьому ділі не рівняйся! Ти мене лише пальцем торкнеш, то зогниєш у криміналі!

— А ти такий певний, що мені захочеться тобою руки каляти? Ти, може, й хотів би, щоб я тебе діткнув пальцем, але нема дурних!

— Ф'ю! Як захочу, то й без твого пальця згладжу тебе з світу.

— А що ти мені зробиш, мой, дуко?

— Що зроблю? Що захочу, те й зроблю! Візьму й ударю тебе так, що кісточки не позбираєш!

— Е, Штефанику, ти не забувай, що в нашої держави все ж таки якась конституція є. Аби тобі запроторити мене до криміналу, то мусить бути бодай стілечки, бодай з макове зерно гріха за мною. А як же ж ти будеш мене до криміналу саджати, коли я поводитимусь чемно та гречно, гей той школяр? Файно тобі дякую, що попередив мене. Відтепер буду я обминати постерунок на дві милі. Пілсудського буду клясти так, аби ніхто не чув. Паркани буду білити перед кожним дощем, ганок буде в мене розмальований, як голубник. Дорогу коло своїх воріт буду підмітати кожного дня, а під державні свята ще й лайном [45] скроплювати. Нумер буде висіти в мене на хаті, гей образ! Псові привішу на шию медаль більшу, як віртуті мілітарі [46] . На шарварок [47] приходитиму останнім, а уходитиму першим. Не то пана, а панське лайно обминатиму здалека, ніби колючку на стежці. З котрого боку причепишся ти до мене, коли я буду таким чемним та гречним? Як же ж ти саджатимеш мене до Іванової хати, коли я буду складаний, гей ножик?

45

Тут: коров'ячим кізяком.

46

За військові заслуги — польський військовий орден.

47

Громадська повинність.

Курочку вдаряє у піт. Хустина, що нею витер обличчя, мокра, як фляк.

— Ой Мартинчуку, Мартинчуку! Ти ще дотанцюєшся! Попадеш ти мені в руки, аби я такий здоровий був, що попадеш! Ади, зближаються жнива. Де ж ти всидиш, мой, спокійно? Чорт тебе знову спокусить з тими рільничими страйками і сам без принуки попадеш мені до рук. А я лише цок — і проковтну тебе, як пес муху!

— Цок то цок, а я за тебе боюся, Штефанику.

В кооперативі збирається щораз більше народу. Хто вже зайшов той не поспішає виходити. Хіба яка жінка, що посадила хліб у піч чи дитину залишила без догляду, вишмигне надвір. Задні витягують шиї, щоб не пропустити жодного словечка з цієї розмови. Цікаво тільки, чим вона закінчиться.

— Мой, ти за мене боїшся? За… з-за… мене? — допитується п'яно Курочка. — За мене боїшся? Ти… з-за… за мене?

— Боюсь, Штефанику! Побий мене сила божа, боюсь! Боюсь, що як станеш мене ковтати, то мої кісточки застрягнуть тобі в горлі, й ти подавишся ними. А шкода тебе! Тобі лише б жити! Є на чому та кому робити на тебе! А от якби мені прийшло дурне до голови: проковтнути тебе, то мені вже легше пішло б. Ти такий гладесенький, такий маснесенький, що сам крізь горло пролізеш. Мені б аби тільки тебе на зуб схопити, а решта піде як по маслі!

— А ти… ти, мой, за що ковтав би… мене? — вилуплює на нього Штефан свої свинячі бульки. — То… н-не досить, що… Польща нас гно-гнобить, то ще… м-ми між собою будемо гризтись? Ти гадаєш… Мар… Мар-ртинчуку, що як я… той… заступник солтиса, то вже мені н-не болить серце… за ту… нашу Україну?!

— А, за вашу Україну, вірю тобі, що може тобі серце боліти! Недовго тривала ота ваша Україна… від листопада до липня, а пани міністри встигли вже покупити собі села…

— Мой, а що я купив?

— Е, бо тебе ніхто міністром не робив! Але ти, Штефанику, не плач, бо тобі теж пощастило. Ти собі поміркуй: якби у двадцятім році Франція й Англія не сунули свого носа, то ми б уже сімнадцять років мали в себе Радянську владу. А ти ще питаєш, що ти купив? Та ти насамперед купив те, що й по сьогоднішній день на тебе півсела працює.

Курочка запирскав, начеб хто йому гірчиці сипнув під ніс.

— Що ти мені, мой… з тими більшовицькими словечками виїздиш! Пфе! Я на тому ніц не розуміюся… І… І… не хочу розумітись! Н-не хочу розумітись — і що… ти, лапсердаку, зробиш мені? Ти… ти хочеш сказати, що я… не працюю? Н-не… товчуся від ранку до вечора… як… як… найгірший наймитюга?

Мартинчук сміється. Коли виставляє отак у сміху ті свої гострі білі зуби, скидає з себе бодай десять років.

— Та ти товчешся, Штефанику, бо нікому не віриш. Ти мусиш кожному сам на пальці дивитись, бо в тебе всі злодії.

— А… а… може, скажеш, що… що… не злодії? Гаддя сорокате. Краде, де… де тільки може…

— А ти годуй краще, то й красти менше будуть. В тебе свині ситіше їдять, ніж люди.

— А я з тим не криюся! Знайшов де мені латку при… пришити! З свині я матиму сало, а що я матиму з злодія? Ти гадаєш, мой, що мені велика приємність схоплюватись посеред ночі і в морози, у сніги… шляк би їх трафив… Іти провіряти, чи лайдак дав коням вівса, а чи, може… Ти знаєш, які вони, га? Зарився десь у сіні й хропе, як свиня.