Сестри Річинські. (Книга перша)

— А ти йому ще й перини з сіна жалкуєш? Та в тебе не один наймит повідморожував собі п'яти.

— А ти хотів би, щоб жодної різниці не було між газдою й наймитом?

— А певно, що різниця мусить бути між бідним й багатим. То ти, Штефанику, не хочеш бачити тієї різниці, коли кажеш, що всі українці рівні…

— А… а… то по… по… політика… а це наймити. Це моя хатня справа, розумієш, мой?

— Аякже, розумію! А що то було, політика чи хатня справа куркулів, коли тоді, коло читальні — пригадуєш собі! — на стрітення — твої кумпани побили Миколу Івана Лісного, що треба було аж до шпиталю везти?!

— А я теж дав півзлотого… мой. Таж за півзлотого в мене парубчак цілий день картоплю збирає… Маю свідків, мой, — хто бачив, як Штефан Курочка давав півзлотого на шпиталь Миколі Івана Лісного?

— Ти мені не заговорюй зуби своїм півзлотим.

Мартинчук, що досі вів розмову у жартівливому тоні, різко підвищив голос. Хотів був сплюнути спересердя, але, глянувши на лантухи з мукою, відштовхнув тільки від себе ковбасу, за яку заплатив Курочка.

Ти вже й свідками обклався, але тих п'ятдесят грошів не врятують тебе! Це я тобі кажу, і нічого не допоможуть тобі й твої свідки. Нічого… нічого… Щораз то краще… Дотепер мали-сьмо польську пацифікацію, а тепер маємо вже свою, українську… Аякже, пане Курочко, свій до свого по… свої буки. Дасть бог надію, що незадовго діждемося і своєї, української, Берези Картузької…

Курочка вже п'яний. Його раз по раз клонить до сну. Голова падає то на власні груди, то на плече сусіда. Та слова «Береза Картузька» зразу ж протвережують його:

— Я не хочу, мой, Берези Картузької! Я не хочу комуни, а чого ті шмаркачі хочуть? Га, ти не скажеш? Комуну завести? Поле в мене відібрати? Іти проти… проти уряду? Ха-ха-ха… То така глупота, Мартинчуку, ти чуєш, Мартинчуку, то така глупота, як би я, мой, збирався плечима хату розвалити. Ти скажи їм, мой, що Штефан Курочка казав, що їх комуна — глупота. Скажи… ха-ха… що Курочка сміється з них… най знають. Скажи: Штефан казав, що ви дурні… а ваша комуна… ха-ха-ха… дуренство…

— Та най тобі буде дуренство! Але я б хотів, щоб ти відповів мені тільки на одне питання: що це таке, що тим дуренством зацікавився весь світ? Міг дехто в нашому селі здуріти… Не дивно було б… люди ми, рахувати, темні й малоосвічені. Але ж бо такі дурні знайшлись і у Львові, й у Варшаві… І у Кракові… Та коби хоч самі лапсердаки, але поміж тими, що здуріли, є й учені люди… Ну, хай би Польща… Але, як читаємо по газетах, голос подають комуністи і в Італії, і у Франції, і в Іспанії, і десь аж у Індії… І десь аж на тій, біс його знає де, аж на Кубі… То як? Можливо таке, щоб весь світ здурів? Що ти мені скажеш на це?

Курочка лупнув оком, ляснув язиком, ніби хотів щось сказати, а вкінці махнув рукою, дурнувато засміявшись:

— А ти що? Піп, аби я тобі всю правду казав? А як мені не хочеться тобі відповідати? То що тут — суд? А язик у тебе, мой, гострий… але то нічого… він тебе однаково не врятує від шибениці… А заки… заки ще повиснеш — ти чуєш, що Штефан Курочка говорить? — заки повиснеш — ти видів, як висів Ілько? — то я тобі скажу: двом нам… завузько в одному селі… Або ти… або я… або я… або ти, а обом нам завузько!

— А що робити, Штефанику? Ти не залишиш своїх моргів і не виїдеш з села, та бо й я не гадаю через тебе покидати Вишні. І як нам бути?

— А я… я… підтинатиму тобі коріння… от так, от так! Доти буду цюкати під тобою, доти цюкати, доки не всохнеш, як скошений будяк…

— А я перемінюся у пирій, Штефанику. Ти присічеш мене в одному місці, а я запущу коріння в іншому і тобі на злість зазеленію ще буйніше.

— Га-га… пирій! Пирій! Добре ти, мой, сказав! А… а не діждеш, гадино, зеленіти! Я візьму і придумаю на тебе таку мотику, таку мотику, що як тебе тільки раз цюкну, то вже фертіг [48] по тобі! Я… я хотів згоди з тобою. Правда, люди, що хотів? А ти, шляк би тебе трафив, не хотів! А тепер аби-сь не плакав на свій дурний розум. А може, ти роздумався і хочеш миру зі мною? Кажи, може, хочеш?

48

Кінець, готово (нім.).

— Мир з тобою? Та якби ми з тобою помирились, то світ скам'янів би й став на одному місці, а йому треба рухатись вперед, Курочко! Дивись, земля не хоче ні одного дня стояти на місці.

— А-а? — виривається хриплий стогін з грудей Курочки. — То ти таки ані раз не хочеш миру зі мною? Тоді знай, ади при свідках кажу: відтепер на що ти скажеш біле, я скажу чорне, на кого ти скажеш: бреше, я скажу: сам ти злодій… Хто твій заклятий ворог, а ти ворогів маєш більше, ніж я волосся, то той відтепер мій сердечний приятель… Аби-сь знав, гадино! Відтепер війна поміж нами на кожному кроці, на кожному слові.

— А я скажу тобі… — Мартинчук раптом встав з ящика з мармеладом і подався до гурту людей біля дверей, звідкіль продиралась до нього його дочка Марічка. Хто не знав, що то його дитина, той, глянувши на батька, відразу вгадав би: такий самий обрізаний ніс, те ж відкрите чоло і ті ж вузькі очі.

— Ідіть, тату, додому, бо чогось мама вас потребують.

— Додому? До… дому? — піднімаються п'яні голоси. — Дивіться, який наставник знайшовся! Скажи, дівча, мамі, що як їй потрібно тата, то хай адвокатів не посилає, а сама іде.

— А як… як тебе звуть? — тягнеться до дівчини Курочка. Старий собака плямкає губами і перебирає пальцями, щоб досягти дівчину.

— Іди, Марічко, додому і скажи мамі, що я зараз прийду.

— Та… та чекай-но, — белькоче Курочка, — чекай, не йди, випий мед з нами.

Він з бідою підвівся, схопив дівчину за спідницю, але дівчина шарпнулась, і рука його впала.

Мартинчук почервонів, але стримав себе.

— Дай спокій, Штефане, — озвався зло, випхнувши дочку за двері.

— Та дівка вже посватана. — Довгий Филимон хотів усе обернути в жарт, щоб не розбилася забава. — Спізнилися ви, Штефане!

— А… а за… за кого посватана?

Мартинчук не витримав. Плюнув убік, незважаючи на мішки з мукою:

— Тьху! А тобі навіщо знати? Перебити хочеш? Де як де, але тут уже не твоя сила, Штефане Курочко!

— Н-не… не моя сила, кажеш?!

* * *

Розмова ця велась у кооперативі в суботу, а у вівторок увечері ступив Курочка на подвір'я вдови Ілька Повішеного. Ільчиха як побачила дуку на своєму подвір'ї, так і похолола відразу, йой, а цей чого?

Похапцем позасувала під хустину розвіяне за роботою волосся, пішла йому назустріч, як своїй смерті. Губи побіліли, немов ось-ось жінка мала зомліти.

— Слава Йсу, Ільчихо!

— Слава навіки…

— Ти, небого, гейби чогось перестрашена? Чей же не мене ти настрашилася?

Що може відповісти на таке бідна жінка? Посміхається лише безкровними устами, та й тільки.

— Та хто лякався б вас, пане Курочко!

— А ти знаєш, чого я до тебе прийшов?