Шабля і стріла

моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою

отрутою — може, кохання, може, пристрасті, а може — ніщо стоїть

попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх

очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій

найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не

рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому

дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже

давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде

там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря

твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від

цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити

на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і

народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і

неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.

І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій

і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного

разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому

дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...

...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в

гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо

якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в

яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі

намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу

забути, що я шукав, і знаходив, і втрачав, що є я...

Айдар дивився у вогнище, деякий час не відривав погляду від вогню, а

тоді підвів очі на Данила.

— Знаєш, Данку...

І Данила вразив його тон, голос хлопця ніби був зовсім інший, ніж

звичайно. Все ще в полоні власних настроїв, у своєму світі, Данило повагом

переходив у реальність, в якій існували зараз вони удвох, у їхню спільну

реальність.

— Ще зовсім недавно я би нізащо у світі не повірив, що хоч комусь

зможу, а надто захочу розповісти про себе усе...

І Айдар розповів Данилові про матір і про батька, про відчуття своє сина

батира і рабині і про Шолпан...

...руками твоїми марю, вустами твоїми марю, дотиком до тебе марю, подихом твоїм марю, зникаю, розчиняюсь, щезаю в тобі, не існую, не хочу

існувати, не хочу прокидатися, впиваюсь тобою, сню тобою, дихаю тобою, живу тобою...

Допоки мить, допоки година, допоки ранок... Тільки ти!

Великі кошлаті вії, густі, довгі брови, глибокі очі, як степ, як далина, як

сон...

Ти просиш розтерти тобі спину, бо вчепилась до тебе якась недуга, і я

вперше тремтячими руками торкаюсь твого тіла. Ти лежиш на животі, а я

розтираю тобі спину, намагаючись стримати дріж у тілі, намагаючись

стримати вибух почуття, намагаючись в кожен дотик свого пальця

вкластись, не вкладаючись, увійти, не входячи, лишити слід і лишитись

непоміченим.

Руки мої розминають твоє тепле тіло, вже вкотре проходячи вздовж, до

кордону, до межі, доки дозволено, доки можна, доки все позірно, так, ніби й

нічого, ніби й не повинно нічого бути, а вже трем долає мене, вже я не

годен стримати його, відчуваю: ще мить — і я вилечу геть звідси, вимчу на

повітря — видихатись, отямитись, озирнутись... А водночас знаю, що не

втечу, що не вибіжу, не отямлюсь...

І все ж не вірю ні в що, відчуваю, але не вірю, аж доки різкий рух твого

тіла не відкидає мене геть, і в наступну мить руки твої обіймають мене, вуста твої зливаються з моїми, уперше, ніколи так, уперше — і це ти, я

захлинаюсь тобою, а ти вглиблюєшся в мене, вглиблюєш мене в себе, я

торкаюсь язиком щілинки між твоїми верхніми зубами, і закарбовується ця

мить, я торкаюсь тремтячими руками, уперше обіймаючи твоє тіло вповні, і

закарбовується ця

мить, я зриваю з себе усе, і ти зриваєш з себе все, це долі миттєво-стей, і ми

відчуваємо одне, ми зливаємось воєдино, ми живемо, ми міобимо, ми —

одне, всесвіту немає, лише ти — цілий світ, лише ми з гобою, хай навіть

смерть...

Кожен раз провалююсь у безодню, у солодке марево, беркутом падаю на

здобич, вмираю разом з нею і народжуюсь знову... Шал, вир пристрасті, гріх, смертний, великий гріх і незглибна насолода порушити заборону, переступити все і забутись, знаючи, що рано а чи пізно прийде розплата, прийде каяття, прийде новий день, у якому не буде цього, нема цього, не

існує цього, але зараз, зараз є воно, мій шал, моя пристрасть, поділений зі

мною гріх недозволеного кохання, забороненої пристрасті...

Виснажую себе, вимучую себе, знаходжу себе в тобі, а тебе в собі, страждаю й мучусь, але, ні-ні-ні, не каюсь зараз, не каюсь потім, не каюсь

ніколи, каючись, не каюсь, бо світ ніщо у порівнянні з коханням, з

поділеним гріхом, із злиттям двох в одне, із розкішшю недозволеного, але

переступленого — за межі себе, за межі тебе, за межі життя, у позасвітний

простір у небо...

Спить аул, лиш я стривожений, напружений, як стріла. Нечутний мій

крок, рвучкий погляд, а ти лежиш, згорнуте калачиком маленьке створіння, заснула, сон здолав серед чекання на мене у глибинах ночі, нічого на тобі, тільки ти і ніч. І я.