Шабля і стріла

кудись на чужину.

Але він подивився на Данила, який говорив весело, трохи збуджено і трохи

надмір весело, а зараз чекав доволі напружено на Ай-дарову відповідь. А якою

могла вона бути?

Лишитися тут в степу гнаним і цькованим, відщепенцем, проклятим своїм

родом?

Відмовитися від єдиної опори в навколишньому світі цьому, ось у цьому

світлоокому чоловікові, який став йому тепер ріднішим за всіх?

—Що мене питати, Данку? Разом — то разом. Тепер куди ти, туди і я. Все.

Данило обійняв Айдара за плечі і ще трохи стояв отак мовчки, а тоді сказав:

—Перш ніж зберемось в дорогу. . Є ще одне. Ми пролили чи

мало крові один за одного. Є у нас такий звичай на Україні: коли

двоє козаків, таких, як ми, знаходять отак один одного і відчувають водночас, що

віднині дорога у них спільна на все життя, то стають вони кревними братами, а в

нас кажуть — побратимами. . Вина в нас немає, най буде вода, то

природніше...

Данило зняв кинджал, витяг його із піхов і набрав у піхви води. Тоді кінцем

кинджала розрізав собі мізинець на лівій руці і вицідив у піхви з водою кілька

крапель крові. Тоді мовчки простягнув кинджал Айдарові. Той проробив те ж

саме.

Піхви були широкі, бо кинджал великий, і Данило кінцем ножа сколотив у

них воду і кров змішалась з водою.

Данило глянув на Айдара мовчки впрост, ніби в останню мить ще вивіряючи

або зазираючи крізь очі хлопця до нього всередину, і випив половину того, що було

в піхвах. Решту подав Айдарові. Той випив до кінця.

Погляд Данила потеплішав, але вираз обличчя у нього й далі був поважний.

Він підійшов до Айдара і поцілував його тричі навхрест, Айдар повторив його

дію.—Ось і все, Айдаре, — сказав, усміхаючись, Данило. — Тепер

в цьому світі ти не один і я не один. Нас двоє братів, розумієш?

Бо в тобі тече тепер частка моєї крові, а в мені — частка твоєї. І так

буде до самої нашої смерті, до кінця нашого, який би він де і коли

не був.

Немає у нас спільного бога, але чи є він взагалі і в кого він є, коли допускає

такі лиха над людьми? Але нехай. Є у нас спільне небо і сонце спільне, є спільні

зорі і спільний вогонь, є віра спільна в нас: моя — в тебе, а твоя — в мене. А це

міцніше за будь-яку іншу віру. Я чую в собі зараз подвійну силу, бо.людина повинна

хоч би у щось вірити, а якщо можна в когось, то можна вважати себе доволі

щасливим...

, — Зачекай, Данку, — мовив Айдар. — Я — кипчак, у нас свої звичаї. Я хочу, щоби й так, як мої предки, за їхнім звичаєм ти став моїм братом...

Він скинув з себе чапан, а потім сорочку і лишився голий до пояса. Данило

слідував його прикладу, чекаючи.

Айдар підійшов до нього й обійняв його, торкаючись худорлявим білим своїм

тілом могутнього торсу Данила.

— Треба, щоби відкритими грудьми ти торкнувся відкритих гру

дей брата, щоби нічого не стояло між нами, тіло проти тіла, і все.

А тепер віддай мені свою сорочку і свій чапан, а візьми мою. І зброю: візьми мої ножі, а мені лиши свої. І коней поміняємо. Ось і все.

Це означає, що кожен з нас живе, окрім свого життя, ще й життям іншого, що моє — твоє, що твоє — моє. Це рідкісний звичай у нас, але коли його вже

виконали, то цей обряд священний, і хто його порушить — смерть, як за зраду

рідного брата.

— Так само й у нас. Таке трапляється нечасто, а на зраду див

ляться ще гірше, ніж коли зрадив брата, бо побратима сам собі

вибираєш, брата ж бо доля вибирає.

І раптом Час зупинив свій стрімкий біг і застиг на місці. Саме в що

хвилину, в цю мить завмерло все, народжуючи нове, народжуючи початок.

Все, що нас оточує, — незмірна, велетенська загадка, і навіть коли не

сподіваєшся розкрити її, повинен намагатися, прагнути цього. Кожен із нас

— загадка і для себе самого, і для інших, і в цьому всі люди рівні й усе

дорівнює всьому — камінь, мурашка, ти сам. Лише коли відпустиш руки з

повіддя, тоді сила, що веде нас, те найбільше, що є всередині людини, допоможе, як вірний кінь, шіводячи, нехай несвідомо, але певно, на шлях.

Час стискається, якщо докладеш до цього зусиль, і треба стискати його, осягаючи, що мить — це вічність у борні за власне житія, за дух свій і вищу

людськість свою. Не втрачати й миттєвості, нона рахується теж в нашому

житті, якраз вона може бути вирішальною, бо вже сам намір, саме

прагнення творить світ.

Між людьми кордони як гори. Закохані, занурені в пристрасть, люди

лише посилюють межу, звищують гори між собою, бо закоханість

своєлюбна, а пристрасть сліпа. Лише коли підіймешся над со-бою, коли той, хто всередині тебе, повірить тобі і покаже, де і що є справжнім, тоді, осмисливши і прийнявши, з розкритими очима прийдеш до почуття, яке

дозволить побачити іншу людину, вповні зрозуміти, осягнути. Тоді зникає

межа, щезають гори і душа твоя, як степ, зливається з іншою, такою ж

широкою, і безмежність — це і є правда.

Так вчив Айдара старий джунгарин Кудабай. Багато років прожив він у

Китаї і, осягнувши, як він твердив, маленьку частину ІІСЛИКОЇ мудрості, намагався передати, що міг, улюбленцеві своєму — Айдарові.

Знав, що не все сприймає хлопчик, що багато чого за віком йому не

дістати, зависоке воно, забагато для таких літ. Але однаково розповідав і

розповідав, сподіваючись, що як впаде зерно в цю високу хлопчачу душу, то

колись та проросте.

Так сталося зараз. Ніби блискавка осяяла Айдарову свідомість, і він, ще

вглиблюючись у спогад, вже осягнув, про що колись говорив Кудабай, вже

знав, і тепло вдячності до старого друга, до вчителя і помічника, до

найщирішого вихователя свого сплеснулось у Айдарові. Ще не раз у житті

згадуватиме він Кудабая, його мудрість, його віру і його смерть, яку він

самохіть прийняв, аби не впало на голову його вихованця, його улюбленця, прокляття, вигукуване в простір шаманом-бакси.