«Шоа» у Львові

Після закінчення польсько-німецької війни у Львові, крім біженців, згромадилось ще й немало таких безробітних, як Берко. Нова влада активно, мало не силоміць, вербувала їх на шахти Донбасу та заводи Кривбасу, на соціалістичні, як галасували агітатори, підприємства. Тобто на підприємства, де відсутня експлуатація людини людиною, де трудящі самі керують. Хто піддався агітації, того чекало гірке розчарування: мізерні заробітки, каторжна праця, дефіцит найнеобхідніших ужиткових товарів, невлаштованість побуту, брак елементарного порядку. Завербовані галичани невдовзі, кидаючи там усе напризволяще, дружно втікали назад. З тієї нагоди появився у Львові такий сатиричний куплет:

До Донбасу сяко-тако, А з Донбасу з голов сраков.

Тоді серед львів'ян жваво обговорювалося, як, піддавшись агітації, а, може, розвідати стан речей, до Донбасу поїхав чоловік Ванди Василевської — відомої тоді польської письменниці комуністичного спрямування. Її чоловік, на прізвище Богатко, був простим робітником. Повернувшись з Донбасу, він любив посидіти в шинку, побалакати і за чаркою порозповідати про справжнє буття робітників у соціалістичному раю. Одного разу, коли Ванда Василевська поїхала у відрядження (казали — навмисне вступилася), до дверей їхнього особняка на вулиці Павліковського (тепер Грицая) подзвонили. Богатко відчинив двері і тут же був розстріляний. Влада ніяк не відреагувала на вбивство, ніхто не був затриманий, нападників не знайшли, та й не шукали. Демонстративне вбивство Богатка досягло мети: утікачі з Донбасу прикусили язики. А хто цього не зробив, того неухильно прибирало всюдисутнє НКВД.

Деякий час Берко Шнеєбаум вагався: їхати чи ні, але здоровий глузд переміг, і він не піддався донбасівській спокусі, хоч легко настроювався на переїзди. Врешті-решт йому якось вдалося влаштуватися на львівську взуттєву фабрику, розташовану в районі Жовківської вулиці. Пристосуватися до режиму фабрики було спершу важко: Берко любив вранці поспати. Коли влітку 1940 року «робітничо-селянський» уряд оголосив кріпосницьке розпорядження, за яким робітникам не лише заборонялося змінювати місце праці, але за п'ятихвилинне запізнення їх дошкульно карали, в домі Шнеєбаумів вранці починався шалений, всім чутний ґвалт. З квартири Берко вибігав, коли до гудка (початок і кінець роботи фабрики сповіщали гудками) залишалося 10-15 хвилин.

На розвилці вулиць Городоцької та Шевченка, нижче церкви св. Анни, була тоді трамвайна зупинка. Беркові, щоб дістатися до взуттєвої фабрики, необхідно було сісти на п'ятий номер, який курсував з вокзалу через вулицю Жовківську (тепер Б. Хмельницького) до міської різні. На зупинці він заставав теж запізнілий, а тому агресивно налаштований натовп молодих чоловіків, що кидалися на трамвай, мов на штурм ворожої фортеці. В хід йшли лікті, коліна, а часом і кулаки. М'якотілому Беркові влізти до переповненого п'ятого номера з першого разу не завжди вдавалося. Мусив чекати на наступний. За перше запізнення Берко дістав догану, потім другу з втратою прогресивки. Після третьої догани прогульників чекав так званий товариський суд, з яким було не до жартів. Суд давав щонайменше три місяці примусової праці.

Мені казали, ви досконало знаєте місто, — розпачливо звернувся Берко якось до мого тата, — вкажіть мені найкоротшу дорогу до фабрики. Їздити туди трамваєм мені не виходить. На зупинці збираються знайомі між собою чоловіки. Для них я чужак, і мене брутально відштовхують.

Батько наочно показав Шнеєбауму пішохідний маршрут звивистими львівськими вуличками. З того часу Берко спокійно добирався на роботу. Але мрія вирватися за кордон не покидала сім'ю Шнеєбаумів, про що йтиметься згодом.

17

Згадував я вже про те, що за 21 місяць большевицького терору (1939-1941 рр.), внаслідок арештів і чотирьох масових вивозових потоків на Схід, лише в Галичині чекісти репресували понад 400 тисяч осіб, а всього по Західній Україні — майже мільйон. Арешту або висилці «за межі європейської частини» підлягали в першу чергу колишні офіцери та їхні сім'ї, поліцаї, працівники юстиції, а також чиновники адміністрації, осадники (польські колоністи), біженці, залізничники, лісівники, заможні хлібороби («куркулі») і, звичайно ж, політично активна інтелігенція. Маховик тотальної чистки набирав щораз ширших обертів. Зрозумілим стало, що з бігом часу через дрібненьке ситечко чекісти пропустять усе західноукраїнське населення.

За твердженням деяких дослідників (Я. Хоніґсман), близько 30% від кількості висланих становили євреї. Під обухом терору НКВД опинилася і значна частина польського суспільства. Але для ненаситного чекістського дракона і євреї, і поляки служили лишень приправою, так би мовити, «гарніром» до основної страви. Не підлягало сумніву, і це показав наступний перебіг подій, що на Західній Україні для совєтської репресивної машини від першого до останнього дня їхньої катівської діяльності не було важливішого і грізнішого супротивника, ніж український «буржуазний» націоналізм. Націоналістом большевики називали кожного українця, хто хоч якось виступав проти русифікації (обмосковлення). Насправді, націоналіст -борець за рівноправ'я націй, правдивий націоналіст визнає право всіх націй мати власну державу. Ідеологія визвольного націоналізму — чесна і справедлива, вона невід'ємна складова демократичних переконань. Визвольний націоналізм — це ідея, воля й дія націй, спрямована на розбудову держави на своїй етнічній території. Базовим постулатом визвольного націоналізму є гасло «Свобода народам! Свобода людині!».

Кінцевою метою етнічних процесів при совєтському соціалізмі мало стати утворення нової спільноти — російськомовного «совєтського народу». Спираючись на нові догми марксизму-ленінізму, Москва теоретично обгрунтувала проведення старої імперіалістичної політики асиміляції українців. У майбутньому для торжества комунізму українці мали повністю злитися з «вєлікім русскім народом». А хто виступав проти цього, той був націоналістом, ще й «буржуазним», і підлягав знищенню. До слова, російського «буржуазного» націоналізму чекісти не помічали. Таким чином, так званий совєтський інтернаціоналізм був не чим іншим, як поєднанням брехні, підступу та лицемірства, що мав на меті розширення простору для російської нації. Інші народи, зокрема українці, мали зректися рідної мови, викинути свою національну культуру, народні звичаї, забути власну історію, приєднатися до російської нації та асимілюватися. На практиці совєтський інтернаціоналіст -людина, яка, порушуючи Божі та людські закони, утверджує зверхність панівної російської нації або своє бажання бути наймитом, попихачем на службі у завойовника.

На початку 1941 року Мусьо Штарк розповів нам за чаєм на кухні стишеним з обережності голосом про суд, який відбувався у Львові над великою групою української молоді за приналежність до ОУН.

— Чого тим юнакам треба? — дивувався Мусьо. — Адже радянська влада, на відміну від польської, за національною ознакою українців не дискримінує. Ніхто українську мову не забороняє, навпаки. Хочеш вчитися? Будь ласка, двері до всіх вузів перед українською молоддю відчинені навстіж. Хочеш працювати, будь ласка, перепон нема, якщо здібний — займаєш будь-яку посаду. Етнічної дискримінації нема. Невже ж вони Гітлера хочуть?

Батько промовчав. Пізніше в домашній розмові він пояснив: Мусьо не хоче або не може зрозуміти, що українці, як всі нормальні народи, прагнуть мати власну державу.

Я тоді вже достоту знав хитромудрі галицькі правила гри в спілкуванні з поляками та євреями. Не тільки мій батько, а й знайомі українці через обставини неволі постійно лукавили: одне говорили, а зовсім інше думали. Через те навіть така розумна, освічена, інтелігентна людина, як Мойсей Штарк, мала невірне, химерне уявлення про справжні настрої і прагнення галицьких українців. Як кажуть, трапляється, що й по мудрому чорт катається.

Маючи у Львові широкі знайомства серед українства, Микола Щур зі свого боку теж приніс свіжі новини, які доповнили розповідь Муся новими фактами. Виявилося, що на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського), в садибі НКВД (колишнє міське управління електропідприємством), проходив масовий судовий процес над студентською молоддю. Досі совєти свої політичні судилища проводили таємно, при закритих дверях. На цей раз чекісти вперше навмисне допустили на суд кількох старих львівських адвокатів з тим прицілом, щоб вони поширювали інформацію про сувору рішучість та холодну безжальність каральної політики совєтської влади, збільшуючи серед населення страх та паніку. Перед большевицьким кривосудом постало тоді 59 хлопців та дівчат. Вирок був приголомшуючий: 42 звинувачених, із них 11 дівчат, засудили на кару смерті. За інкриміновані їм дії за польського санаційного режиму, який комуністи називали фашистським, підсудні дістали б декілька місяців ув'язнення, у найгіршому випадку — кілька років. Москві ж йшлося не тільки про згущення атмосфери жаху серед і так вкрай заляканих, затероризованих львів'ян, але насамперед — про нищення духу опору в українському суспільстві.