«Шоа» у Львові

Соня приходила скаржитись моїй мамі, що Владек тепер взявся пити, що він сильно тужить за братами, а найгірше, боїться, що совєтська влада на тому не вспокоїться, з помсти за вбитого міліціонера посадять і його. Як у воду дивився.

Балачки та пересуди на тему трагічної долі братів невдовзі затихли. Їх затьмарили прямо-таки неймовірні воєнні події в Західній Європі. Влітку 1940 року, після кількатижневих не вельми затятих боїв, західний фронт зненацька заломався, Франція припинила чинити будь-який опір. Відлуння серед львів'ян від несподіваної капітуляції Франції, досі могутньої провідної європейської та світової держави, було колосальним. Франція була для Польщі головною опорою у цій війні, а для простих поляків — окрилюючою надією. Найважливіший, наймогутніший, найкращий польський союзник раптом капітулював! Для польських патріотів настав мало не кінець світу, в усякому разі — його присмерк. Вуйко Камінський ходив з жалобним виразом, не знаходячи слів з розпачу.

Блискуча перемога німців боляче вразила і євреїв. Події зробили засмученим та пригнобленим Муся Штарка, не так він уявляв собі хід війни з точки зору марксизму. Французька буржуазія, пояснював він батькові, зрадила інтереси свого народу і пішла на змову з Гітлером. Але французький пролетаріат, потішав він себе, ще збере сили і скаже своє слово. Про німецький пролетаріат він не згадував.

Про капітуляцію Франції хоч і говорилося у Львові крадькома, неофіційно, зате на кожному кроці. У нашому кварталі жила єдина українська сім'я, яка мала хлопця мого віку. Звали його Павло Матіїв, і ми з ним, звичайно ж, затоваришували. Його батько любив інколи заскочити до нас у гості. Невисокий, худенький, із сухорлявим вузьким обличчям, старий Матіїв аж ніяк не скидався на традиційний образ кухаря. А втім усе життя працював ресторанним кухарем.

Після краху Франції старий Матіїв завітав до нас радісно схвильований.

— Та курва Франція собі цю ганьбу заслужила, — задоволено потирав він руки. — Нарешті дістала по заслузі. Якби не Франція, поляки з нами війну не виграли б. — І став розповідати, як жовніри армії Галлера у синіх французьких мундирах, так звані «галлєрчики», в дев'ятнадцятому році замордували його старшого брата за сприяння Українській Галицькій Армії. Мій батько теж пригадав, як озвірілі «галлєрчики» хотіли спалити дідову садибу, і тільки завдяки відвазі бабусі їм здійснити підлий намір не вдалося.

Галицькі українці, пам'ятаючи, що саме Франція спорядила армію Галлера, яка 1919 року загарбала Галичину, не переймалися її долею. Оцінювалися тоді міжнародні події за одним-єдиним критерієм: наближають вони чи сповільнюють здобуття української незалежності. В 1940 році галичанам, на підставі складних логічних міркувань, здавалося, що перемога Німеччини над Францією сприяє наближенню тієї самої української незалежності. Маючи розв'язані руки на Заході, Німеччина зверне очі на Схід, а значить, прихильно на Україну. Такий був тоді хибний політичний розрахунок, хоч стратегічно правильний.

Після Різдва народила Соня первістка. А через тиждень міліція прийшла арештувати Владислава Желязного. Справдилися передчуття Владека — «лягаві» не забули помститися і родині.

19

Весна 1941 року наповнила Львів чутками про підготовлений енкаведистами великий вивіз (казали, що на станції Підзамче стоять уже напоготові порожні вагони) і про стрімке наближення війни. Маршируючі містом колони червоноармійців стали постійно співати новомодну пісню «Если завтра война». Її співали при кожній пропагандивній нагоді під керівництвом довірених агітаторів. З гучномовців ця пісня лунала кільканадцять разів на день. У великих львівських кінотеатрах, за старою традицією, перед початком сеансів грав живий оркестр. Музиканти кожен свій виступ обов'язково розпочинали цією войовничою піснею:

Если завтра война, если враг нападет, Если темная сила нагрянет, — Как один человек, весь советский народ За свободную Родину встанет! На земле, в небесах и на море, Наш напев и могуч, и суров: Если завтра война, если завтра в поход, — Будь сегодня к походу готов!

Настирно повторювана день у день примітивна мелодія набридала і дратувала. Тому виникали численні пародії, одна з яких звучала так:

Якщо завтра війна, Ми заколем кабана. Якщо завтра в похід, Ми підемо на обід.

Ще однією пародією відгукнулися тоді галичани на дуже популярну в Росії іншу мілітарну пісню «Три танкиста»:

Три танкіста не мали що їсти, З'їли пас машини боєвой.

Якось Мусьо закликав мене до себе. На його письмовому столі лежав доповнюючий том знаменитої тоді двадцятитомної німецької енциклопедії «Grosse Brockhaus». Мусьо розгорнув прекрасно виданий том на тій сторінці, де писалося, що львівське Товариство ім. Шевченка є не чим іншим, як українською Академією наук.

— Що вони вигадують, — обурювався Мусьо, — яка Академія?! Академія є в Києві. Звичайне громадське товариство раптом зробилося в них академією! Зрештою, німці тут не винні. Їх так інформували українські націоналісти. Ось хто баламутить людей і своїх, і чужих.

— Чому так хвилюєшся, — зауважив присутній в кімнаті брат Муся лікар-терапевт, — адже немає вже Товариства Шевченка, його ліквідовано, як і усі інші їхні товариства.

Так, але українські націоналісти залишилися, і з ними треба вести нещадну боротьбу. Я його цьому навчаю.

На письмовому столі Муся лежала ще інша, російська, книжка в м'якій палітурці, на газетному папері. 3 дозволу господаря я став її гортати. Червоним і синім олівцем у книжці було попідкреслювано найцікавіші місця. Автором книжки був якийсь Ніколай Шпанов, а називалась вона: «Первый удар: повесть о будущей войне». Мусьо охоче взявся пояснювати мені зміст книжки. Як тепер розумію, Шпанов «переклав» на доступну художню мову основні напрями совєтської військової стратегії. Детально, крок за кроком, він розписав блискавичне завоювання танковими армадами Червоної армії і масовим десантуванням усієї Західної Європи включно з Британськими островами. Допомогти большевикам завоювати Західну Європу мав повсталий пролетарій під керівництвом своїх комуністичних партій. Восени 1941 року Мусьо подарував мені цю книжку Шпанова. Я її довго зберігав.

На початку червня з Мостиськ черговий раз приїхав до нас Павло. Упоравшись зі своїми справами, увечері, коли всі зійшлися, як звичайно, Павло розважав нас театралізованими сценками. Він кумедно зображав селянські збори, на яких агітували вступати в колгосп. Удаючи на таких зборах наївних простачків, сільські мудрагелі задавали большевицьким агітаторам клопітливі запитання про спільність жінок, про вартість трудодня і таке інше. Від Павла ми почули в той вечір і колгоспні приказки: «А в колгоспі добре жить, один робить — сім лежить». Або: «Сидить баба на рядні та й рахує трудодні, сім день — трудодень, дайте хліба хоч на день». Найїдкіша характеристика колгоспу народною мудрістю звучала так: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».

Згодом уже серйозним тоном Павло став розповідати про помітні ознаки наближення війни. Мостиська — прикордонна місцевість, там якимсь чином знали, що діється по той бік прикордонної річки Сян. Наприклад, у Мостиськах знали, що німецькі солдати почали посилено вивчати російську військову лексику. Це було виразною ознакою наближення війни. А з нашого боку кордону, розповідав Павло, щораз більше підтягуються совєтські війська. Ліси, урочища заповнені замаскованою військовою технікою. Ми і без Павла це знали. Як тільки сутеніло, по Клепарівській вулиці гриміли гусеницями танки, під покровом ночі на захід пересувалися моторизовані частини. З уст танкістів лунала тоді ще й така войовнича пісня: