Сходження Ганнібала

Над тим місцем, де вони зустрілися, висіла гарна копія картини Караваджо «Юдит відрубує голову Олоферну». Попіля це могло б здивувати, якби таке трапилося до війни. А тепер у нього просто занила шия.

Попіль перехопив Ганнібалів погляд і кивком голови показав йому на невеличкий кабінет біля входу, де чекав Леет.

— Із Мюнхенського пункту повідомили, що картину реквізували у якогось контрабандиста на польському кордоні півтора року тому, — сказав Попіль.

— Він розколовся? Розказав, де й взяв? — спитав Леет. Попіль похитав головою.

— Контрабандиста задушив у американській військовій тюрмі в Мюнхені один розконвойований в’язень, якому довіряли. А сам він зник тієї ж ночі, схоже — через якусь із «пацючих лазівок» Драгуновича. [76] Це глухий кут.

— Картина висить у самому кінці під № 88. Мсьє Леет каже, вона має вигляд справжньої. Ганнібале, ви зможете розпізнати, чи ця картина саме з вашого дому?

— Так.

— Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки. Якщо до вас хтось звернеться, ви просто дуже радієте, що вона знайшлася, для вас нема великого значення, хто її був поцупив. Ви меркантильний і бажаєте її повернути собі тільки для того, щоб якомога швидше продати. Але хочете знайти її пару. Грайте, Ганнібале, незговірливого, егоїстичного, розбещеного, — порадив Попіль із незрозумілим задоволенням. — То як, упораєтеся? Конфліктуйте зі своєю опікункою. Той, хто до вас звернеться, захоче мати справу лише з вами й ніким іншим. Він почуватиметься безпечніше, якщо між вами буде розлад. Нав’яжіть йому свій спосіб контакту. Ми з Леетом вийдемо зараз, а ви через кілька хвилин після нас. Ходімо, — наказав Попіль галерейнику. — І не варто так по-змовницькому крастися, у нас тут легальний бізнес.

76

Стефано (Крунослав) Драгунович — католицький священик, член хорватської нацистської партії усташів, співорганізатор системи «пацючих лазівок» — маршрутів, що забезпечували нелегальну еміграцію воєнних злочинців з окупованої союзниками Європи до Латинської Америки й інших нейтральних країн.

Ганнібал і леді Мурасакі йшли і йшли вздовж довгого ряду малих картин, приглядалися. Аж ось вони побачили, що шукали, цей «Міст зітхань» висів на рівні очей.

Зустріч із ним вразила Ганнібала сильніше за знахідку Гварді; над цією картиною йому привиділось обличчя матері.

Тепер навкруги вже снувало чимало людей зі списками в руках, зі згорнутими в рулончики документами, що доводили їхнє право власності. Серед них був і високий джентльмен у костюмі аж такому англійському, що, здавалося, на піджаку в нього стирчать закрилки.

Тримаючи список перед очима, він стояв доволі близько і дослухався.

— Це — одна з двох картин, які висіли у вітальні моєї матері, — розповідав Ганнібал. — Коли ми збирали речі перед останнім від’їздом із замку, вона наказала мені віднести її до кухаря. І ще нагадала, щоб я не витер рисунок на її спинці.

Ганнібал зняв картину зі стіни і подивився на її зворотній бік. Іскри посипалися в нього з очей. Там, ззаду, виднівся намальований крейдою силует дитячої п’ятірні, вже майже витертий, ясно читалися тільки великий та вказівний пальці. Рисунок було захищено аркушем прозорого пергаміну.

Ганнібал не міг відірвати від нього очей. У якийсь момент йому здалося, що пальці ворухнулися, мов хвилька майнула.

Насилу згадалася інструкція Попіля. Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки.

Він глибоко зітхнув і подав сигнал.

— Це Мішина рука, — пояснив він леді Мурасакі. — Коли мені було вісім років, у нас наверху білили. Цю картину та її пару зняли й поклали на диван у маминій кімнаті, накривши рядном. Ми з Мішею сховалися під тим покривалом, уявляли себе бедуїнами в наметі посеред пустелі. У мене в кишені була крейда, і я обмалював її руку, ніби щоб відвести якісь вроки. Батьки спершу дуже розсердилися, але картина не постраждала, тож зрештою, здається, їх ця витівка навіть утішила.

До них поспішав розпорядник у м’якому фетровому капелюсі, з ідентифікаційною карткою, що метлялася на мотузці, яка звисала з його шиї.

Якщо до вас чіплятиметься чиновник із комісії, швидко відшийте його, — радив Попіль.

— Прошу, не чіпайте, будь ласка, — підійшов той.

— Я не чіпав би, якби це не була моя власність, — сказав йому Ганнібал.

— Поки ви не доведете свої права на картину, не торкайтеся її, інакше я накажу вивести вас геть. Зараз я покличу когось із канцелярії.

Тільки-но відійшов розпорядник, як поряд з ними опинився чоловік в англійському костюмі.

— Моє ім’я Алекс Требело, — назвався він. — Я можу вам допомогти.

Звіддаля на це дивилися інспектор і Леет.

— Ви його знаєте? — спитав Попіль.

— Ні, — відповів галерейник.

Требело запропонував Ганнібалові й леді Мурасакі відійти, сховатися від сторонніх очей у затишку віконної ніші. Йому було за п’ятдесят, його лиса голова і руки сяяли глибокою засмагою. У яскравому світлі вікна брови Требело зблискували пластівцями лупи. Ганнібал його ніколи раніше не бачив.

Більшість чоловіків раді знайомству з леді Мурасакі. Але з Требело було інакше, і вона це одразу відчула, хоча він і демонстрував «єлейні» манери.

— Приємно познайомитися з вами, мадам. У вас проблеми з опікунством?

— Мадам — мій довірений радник, — заявив Ганнібал, — але ви маєте справу зі мною.

Попіль радив йому демонструвати жадібність, а леді Мурасакі бути поміркованою.

— Так, є проблеми з опікунством, мсьє, — зізналася леді Мурасакі.

— Але це моя картина, — наголосив Ганнібал.

— Вам доведеться написати заяву й чекати, поки її розглянуть члени комісії, а регламент їхніх засідань уже розписано на півтора року наперед. Весь цей час картина залишатиметься під секвестром.

— Я вчуся в школі, мсьє Требело, я вирахував, що мені…

— Я можу вам допомогти, — перебив Требело.

— Скажіть, яким чином, мсьє.

— За три тижні мені призначено слухання в іншій справі.

— Ви арт-дилер, мсьє? — спитала леді Мурасакі.

— Я став би колекціонером, якби міг ним бути, мадам. Проте, купуючи, я мушу продавати. Маю задоволення від того, що хоч би й недовгий час, а можу тримати в своїх руках прекрасні речі. Ваша сімейна колекція у замку Лектер не була великою, але вважалася добірною.

— Ви знали те зібрання? — спитала леді Мурасакі.

— Просто список втрат замку Лектер подав до комісії ваш покійний… Роберт Лектер.

— І ви зможете включити мою справу у ваше слухання? — поцікавився Ганнібал.

— Я можу представляти вас за умовами Гаазької конвенції 1907 року, дозвольте я вам поясню…

— Так, згідно зі статтею 47, ми теж розглядали таку можливість, — зізнався Ганнібал і, пожадливо облизнувши губи, скоса зиркнув на Леді Мурасакі.

— Але ж, Ганнібале, ми перебирали багато варіантів, — нагадала леді Мурасакі.

— А якщо я не захочу продавати картину, мсьє Требело? — спитав Ганнібал.

— Тоді вам доведеться чекати своєї черги на розгляд комісією. На той час ви напевне вже будете дорослим.

— Ця картина — половина пари, так пояснював мені мій чоловік, — сказала леді Мурасакі. — Разом вони коштують набагато дорожче. Ви не знаєте часом, де друга картина Каналетто? [77]

— Ні, мадам.

— Вам варто було б докласти зусиль для її розшуку, мсьє Требело, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Підкажіть, будь ласка, де я вас можу знайти.

77

Джованні Антоніо Канал-Каналетто (1697–1768) — видатний ведутист, майстер архітектурного пейзажу, працював у Венеції й Англії.