Сходження Ганнібала

— Леет вважає, що я привіз її з Лозанни, як ми з вами й домовлялися. Він скавулить, хоче, щоб йому повернули гроші. Я сказав йому, що пораджуся з моїм клієнтом.

— Попіль у мене під контролем. Я займуся ним, забудьте про нього. Зараз є більш серйозні справи, що їх нам треба з вами обговорити. Ви змогли б поїхати до Америки?

— Я не візьмуся везти щось через митницю.

— Митники — не ваша проблема, тільки перемовини, коли будете вже на місці. Ви наглядатимете за речами перед відправкою, потім перевірите їх там, на столі в банківській кімнаті. Можете скористатися літаком, це забере не більше тижня.

— А що за речі?

— Малий антикваріат. Трохи ікон, сільничка. Подивитеся самі, мені потрібна ваша консультація.

— А як щодо іншого?

— Ви в безпеці, як у сейфі, — сказав Клебер.

Клебером його звали тільки у Франції. Рідне ім’я його було Петрас Кольнас, і він дійсно знав інспектора Попіля, але не тому, що платив йому.

32

Канальна баржа «Кристабель» стояла східніше Парижа на ріці Марні, пришвартована до набережної лиш одним тросом, коли Требело ступив на її борт, вона негайно відчалила. Це було побудоване в Голландії двоносе судно, з низькими рубками, щоб вільно проходити під мостами, і садочком на палубі, де в горщиках росли кущі квітів.

Хазяїн судна, стрункий чоловік із блідо-голубими очима і приємними манерами, зустрів Требело біля трапа й запросив його спуститися до каюти.

— Радий знайомству з вами, — привітався він, подаючи руку. Волосся на його кисті росло навпаки — у бік зап’ястя, доторк цього волосся викликав у швейцарця мурашки по тілу. — Вас проведе мсьє Мілко. Внизу все готове.

Хазяїн залишився на палубі з Кольнасом. Вони трохи прогулялися між теракотових вазонів із квітами, зупинившись біля єдиного незграбного об’єкта у доглянутому садочку, двохсотлітрової бочки з-під бензину з відрізаною автогеном кришкою, що тепер звисала, підв’язана на дроті, і з дірками на боках, крізь які до неї вільно могла заплисти риба. Під бочкою на палубі було постелено брезент. Хазяїн судна добряче ляснув долонею по корпусу цього барабана, аж той відгукнувся гудінням. І промовив: «Годиться».

На ніжній палубі він відчинив високу шафу. Там зберігалася різноманітна зброя: снайперська рушниця Драгунова, американський автомат Томпсона, пара німецьких шмайсерів, п’ять протитанкових панцерфаустів для використання проти інших суден і купа всіляких пістолетів. Хазяїн вибрав тризубий гарпун, усіяний завернутими назад гачками. Вручив його Кольнасу.

— Я не хочу його дуже різати, — промовив він приємним голосом, — Еви зараз нема, нікому прибирати. Ти зробиш це на нижній палубі, після того, як випитаємо, що він встиг розказати. Гарненько його пробий, щоб потім бочка з ним не спливла.

— Може, Мілко… — почав Кольнас.

— Це ти знайшов його на свою сраку, тож ти це й зробиш. Хіба ти не ріжеш щодня м’ясо? Після того, як ти його порішиш, Мілко винесе сюди вже мертве тіло і допоможе тобі завантажити його в бочку. Візьмеш його ключі й обшукаєш його кімнату. З галерейником Леетом ми також розберемося, якщо буде потреба. Кінців не мусить залишитися. З мистецтвом на якийсь час покінчено.

Так говорив хазяїн судна, який у Франції звався Віктором Густавсоном.

Вельми успішний бізнесмен, він контролює продаж морфіну із запасів СС і нову проституцію, переважно жіночу, цей Віктор Густавсон. Такий псевдонім узяв собі Владіс Ґрутас.

Леет залишився живим, але без усіх своїх картин. Вони довгі роки зберігалися в казенному сховищі, поки суд кволо зважав, чи можна до Литви застосувати Хорватський договір по репараціях, а тим часом Требело сліпими очима дивився зі своєї бочки на дні Марни, вже не лисий, а оброслий новою зеленою шевелюрою з водоростей і морської трави зостери, що коливалася в річковій течії, мов кучері часів його юності.

Жодної картини із замку Лектер не спливало на артринку.

У наступні роки Ганнібал Лектер із ласки контори інспектора Попіля інколи отримував дозвіл подивитися на картини в сховищі. Божеволієш, сидячи в німій тиші каземату під пильним оком охоронця, котрий дихає тобі у вухо аденоїдним гарчанням.

Ганнібал дивиться на пейзаж, який він колись узяв із материнських рук, і розуміє, що минуле зовсім не минуло; звір, чий гарячий сморід колись обпікав шкіру йому й Міші, і зараз десь ще дихає. Він повертає «Міст зітхань» лицем до стіни і довго вдивляється у зворотний бік картини — долоню Міші стерто, лише порожній квадрат залишився, на який він проектує свої шалені мрії.

Він росте і змінюється, чи то просто набуває форми те, що завжди було в ньому приховане.

II

Коли я Милосердя звав, Ось кого на увазі мав — У лісі пазуристий звір, Криваво-ніжний, мов упир. Лоренс Спінгарн [83]

83

Лоренс Перрі Спінгарн — американський поет, новеліст і критик другої половини XX ст.

33

На головній сцені Паризької опери збігав час дії договору доктора Фауста з Дияволом. Ганнібал Лектер і леді Мурасакі дивилися із затишку лівої ложі, як Фауст благає пощади, як полум’я палахкотить аж під вогнетривку стелю знаменитого театру Гарньє. [84]

У свої вісімнадцять років Ганнібал аплодував Мефістофелю і зневажав Фауста, але апофеоз пролітав йому повз вуха. Він вдихав запах леді Мурасакі, милувався нею, особливо гарно вдягненою заради опери. Джентльмени в ложах напроти теж воліли її роздивитися, вони відвертались від сцени, зблискуючи в їхній бік своїми бінокль-лорнетами.

84

Шарль Гарньє — автор проекту необарокового Паризького оперного театру (1875), архітектурного шедевра епохи, з 1989 р. ця будівля офіційно називається Палацом Гарньє, відтоді ж головні вистави Паризької опери проходять у новозбудованому театрі «Бастилія».

Її силует на тлі яскравого світла сцени нагадав Ганнібалові той вечір, коли він хлопчиком побачив її вперше в шато. Кадри полинули злагоджено: лиск чорної ворони, що п’є з ринви, блиск волосся леді Мурасакі. Спершу її силует, потім вона прочинила стулки вікна і світло торкнулося її обличчя.

Ганнібал подолав довгу путь по мосту мріянь. Він порядно виріс, уже міг носити дядьків одяг, натомість леді Мурасакі зовні залишилася незмінною.

Її долоня сковзнула по сукні, і шерхіт тканини прозвучав для нього музикою. Пам’ятаючи, як добре вона відчуває його погляд, він відвів очі, оглядівся у ложі. Ложа мала репутацію. Позаду стільців, прихована від поглядів із протилежного боку, стояла пікантна козетка, де під оркестрові каденції могли усамітнитися коханці — у минулому сезоні літній джентльмен під фінальні такти «Польоту джмеля» дістав інфаркт на цій канапці, цю історію Ганнібал чув від колег зі «швидкої допомоги».

Ганнібал із леді Мурасакі сиділи в ложі не самі.

Передню пару стільців займали поліцейський комісар префектури Парижа з дружиною, тож сумнівів щодо джерела, з якого до леді Мурасакі припливли квитки на цю виставу, не було. Звісно, від інспектора Попіля. Як добре, що не зміг прийти він сам — певне, розслідує чергове вбивство, хочеться вірити, небезпечне, таке, що вимагає багато часу, перебування надворі в погану погоду, ймовірно, під загрозою смертельного ураження блискавкою.

Увімкнули верхнє світло, і тенор Беньяміно Джільї [85] отримав заслужену стоячу овацію від набитого вщент залу. Комісар поліції і його дружина обернулися в ложу й потискали всім руки, долоні в кожного горіли після оплесків.

85

Beniamino Gigli (1890–1957) — знаменитий майстер італійського бельканто, кар’єру завершив 1955 р.

Комісарова жінка мала яскраві, допитливі очі. Її інтригував Ганнібал, на якому перфектно сидів смокінг графа, вона не могла втерпіти, щоб не запитати:

— Юначе, мій чоловік казав, що ви наймолодший із тих, кого будь-коли приймали у Франції до медичної школи.

— Реєстри неповні, мадам. Можливо, колись були учні хірургів…

— А правда, що вам вистачає один раз прочитати підручник і ви менш ніж за тиждень повертаєте книжки до книгарні, щоб отримати назад заплачені за них гроші?