Сходження Ганнібала

— Ви не співаєте, гер Дортліх.

Дортліх розкрив рота і заспівав, немелодійно кричачи: «Скажи мені, хто він такий…»

А далі вони вже тягнули разом: «Отой маленький чоловічок…» Мотузка здибилася у траві, там трапилася плутанка, і Дортліх заволав:

— Порвік! Його ім’я Порвік! Ми називали його Каструльником. Його вбило в хаті. Ти його вже знайшов.

Ганнібал зупинив коня і повернувся до Дортліха, нахилився і подивився йому в обличчя.

Дортліх тремтів:

— Прив’яжи його, прив’яжи коня, його може вжалити бджола.

— Так, їх тут багато у траві. — Ганнібал перебрав жетони. — Мілко?

— Я не знаю, не знаю. Клянуся.

— А зараз ми перейдемо до Ґрутаса.

— Я не знаю, я не знаю. Відпусти мене, і я дам свідчення про Гренца. Ми його знайдемо в Канаді.

— Ще трохи куплетів, гер Дортліх.

Ганнібал рушив коня вперед, роса блищала на мотузці, вже майже натягнутій.

«Отой маленький чоловічок…»

Здавлений крик Дортліха:

— Це Кольнас! Кольнас має з ним справи.

Ганнібал поплескав коня і повернувся назад, нахилився до Дортліха.

— Де Кольнас?

— У Фонтенбло, біля палацу Фонтенбло у Франції. У нього там кафе. Я передаю йому повідомлення. Це єдиний спосіб, яким я можу з ним контактувати.

Дортліх дивився Ганнібалу прямо в очі.

— Присягаюся Богом, вона була мертва. Вона вже була мертва, клянуся.

Не відриваючи уважного погляду від обличчя Дортліха, Ганнібал цмокнув коневі. Линва смикнулася, роса з неї спурхнула врізнобіч, коли різко встали дибки крихітні шерстинки на мотузці. Здавлений вереск Дортліха обірвався під Ганнібалове голосіння йому прямо в лице:

«Отой маленький чоловічок, котрий стоїть у лісі сам-один, Одягнений у пурпуровий плащик».

Вологий хрускіт і пульсуючий фонтан артеріальної крові. Дортліхова голова проїхала в петлі ще метрів шість і тепер лежала, дивлячись у небо.

Ганнібал свиснув — і кінь став, повів вухами.

Дійсно, що «сам-один, одягнений у пурпуровий плащик».

Ганнібал вивалив уміст Дортліхової сумки на землю, вибрав із купки ключі до машини і посвідчення. З сирих зелених гілок він зробив шампур і похлопав собі по кишенях, шукаючи сірники.

Поки багаття перегорало на жар, Ганнібал відніс Цезарю яблуко Дортліха. Він розгнуздав коня, щоб той не зачепився десь за кущі, і вивів його на стежину в бік замку. Поплескав його по шиї, а потім ляснув долонею по крупу. «Додому, Цезарю. Гайда додому».

Цезар пам’ятав дорогу.

44

Низький туман лежав у вільній від дерев просіці лінії електропередач, і сержант Свенка наказав своєму водієві їхати повільніше, щоб не напоротися на пеньок. Він подивився у карту і глянув на номер пілона, що підтримував важезні дроти.

— Тут.

Машини Дортліха не було на цьому місці, залишилися тільки сліди мастила на землі.

З кузова вилізли міліціонери з собаками. Два великих чорних ельзасці, [111] схвильовані тим, що опинилися в лісі, і серйозний пес-шукач. Сержант Свенка дав їм понюхати фланелевий піжамний жакет Дортліха, і вони рвонули вперед. Під захмареним небом сірі на вигляд дерева кидали тіні з розмитими краями, туман слався низинами.

Собаки кружляли навкруг мисливського будиночка, шукач рвався далі, кидався то в гущавину, то назад, аж тут із лісу пролунало гукання міліціонера. Його не одразу почули, тільки коли він подув у свисток.

111

Різновид східноєвропейських вівчарок.

Голова Дортліха стояла на пеньку, а на голові сидів ворон. Коли міліціонери наблизилися, ворон злетів, захопивши з собою, скільки міг понести.

Сержант Свенка зробив глибокий вдих і подав приклад бійцям, підійшовши до голови. Дортліх був без щік, їх було акуратно вирізано, з боків виглядали зуби. У розкритому роті між зубами стирчав його особистий жетон.

Знайшли місце багаття й шампури. Свенка наскрізь прощупав попіл невеличкого вогнища. Холодний.

— Щічки з грибами а-натюрель, — сформулював він.

45

Інспектор Попіль ішов з управління поліції на набережній Орфевр на площу Богезів, маючи при собі тоненьку теку. По дорозі він зупинився в барі, щоб випити еспресо, з-за стійки до нього долетів запах кальвадосу, і він пожалкував, що ще не вечір.

Попіль ходив туди-сюди по доріжці, поглядаючи вгору на вікна леді Мурасакі. Легкі портьєри затулені. Тонка тканина іноді ворушиться під протягом.

Денна консьєржка, літня гречанка, його впізнала.

— Мадам чекає на мене, — сказав їй Попіль. — А юнак тут часто буває?

Консьєржка вловила вібрацію своєю консьєрзькою антеною й ухилилася від прямої відповіді:

— Я його не бачила, мсьє, у мене були вихідні. — І відчинила двері.

Леді Мурасакі лежала в ароматичній ванні. У воді плавали чотири гарденії і кілька помаранчів. Гарденіями було погаптоване улюблене кімоно її матері. Воно перетворилося на попіл. Спогади, брижі, відтак і квіти на воді переаранжувалися інакше. Тільки мати розуміла сенс її заміжжя за Робертом Лектером. Нечасті листи від батька, як і раніше, дихали прохолодою. Замість сухої квітки або пахучої травинки, він вклав в останній лист почорнілу гілочку з Хіросіми.

Що це, дзвонять у двері? Вона подумала: «Ганнібал», — посміхнулась і простягнула руку по кімоно. Проте він завжди телефонує або запискою попереджає про свій візит, а дзвонить у двері, перш ніж відкривати їх своїм ключем. Зараз не чути ключа в замку, лише дзвоник.

Вона вийшла з ванни і поспішно накинула на себе бавовняний халат. Припала оком до дверного вічка. Попіль. Попіль під наглядом.

Леді Мурасакі любила епізодичні сніданки з Попілем. Перший, у «Рrе Catalan» [112] у Булонському лісі, пройшов доволі формально, але інші, неподалік від його роботи, «У Поля», відбувалися в легкій, розслабленій атмосфері. Він також присилав їй письмові запрошення на вечері, одна записка навіть містила хайку [113] з надмірними референціями щодо пори року. Вона не давала згоди на вечері, хоч би й пропоновані в письмовій формі.

112

«Каталонський луг» — дорогий ресторан в імпозантному особняку XIX століття.

113

Хайку, або хокку, — форма традиційної японської поезії, ліричний вірш із 17 складів. Бід XX століття хайку стали популярними в літературах інших народів.

Вона відімкнула замок. Зустріла його чарівно боса, з волоссям, зачесаним угору.

— Інспекторе?

— Перепрошую за вторгнення без попередження, я намагався додзвонитися.

— Я чула телефон.

— Певне, з ванни.

— Заходьте.

Перехопивши його погляд, вона зрозуміла, що найперше він рахує, чи вся на місці зброя перед обладунком: кинджал танто, короткий меч, довгий меч, бойова сокира.

— Ганнібал?

— Його тут нема.

Привабливість леді Мурасакі не заважала їй бути незворушною мисливицею. Вона стояла спиною до світла, сховавши руки в рукавах, і чекала, поки здобич сама наблизиться. Інстинкти Попіля змушували його рухатися, полохати дичину.