Сходження Ганнібала

Батько Дортліха із зусиллям підсунувся вище на подушці.

З-під порога дверей його кімнати повіяло, як при відчинених квартирних дверях. Він потягнувся до шухляди і намацав у ній «люгера». [163] Мало не втрачаючи свідомість від напруження, він витяг пістолет і, тримаючи обома руками, заховав його під ковдру. Він встиг заплющити очі до того, як прочинилися двері його кімнати.

— Ви спите, пане Дортліх? Сподіваюсь, я не дуже вас потурбував, — промовив сержант Свенка, котрий був у цивільному, із зализаним назад волоссям.

163

Запатентований винахідником Георгом Люгером у 1898 р. один із найпопулярніших напівавтоматичних пістолетів XX ст., загальновідомий під назвою «люгер-парабелум».

— А, це ти. — Обличчя старого виражало звичну дратівливість, але виглядав він ще слабшим, ніж звичайно.

— Я прийшов за дорученням Спілки міліціонерів і митників, — повідомив Свенка. — Ми вичищали шафи і знайшли деякі речі вашого сина.

— Мені вони не потрібні. Залиште їх собі, — сказав старий. — Ти зламав замок?

— Коли ніхто не відчинив, я ввійшов. Я думав, просто залишу пакунок, якщо нікого нема вдома. У мене є ключ вашого сина.

— У нього ніколи не було ключа.

— Це його майстер-ключ.

— Тоді ти можеш замкнути за собою двері.

— Лейтенант Дортліх розповідав мені про ваші… проблеми і заповітні бажання. Ви написали заповіт? Документ у вас є? Спілка вважає, що тепер наш обов’язок, щоб ваші бажання були виконані.

— Так, — сказав батько Дортліха. — Все підписано й підтверджено свідками. Копію відіслано в Клайпеду. Вам не потрібно нічого робити.

— Та ні, мені потрібно. Одну річ.

Сержант Свенка поклав пакунок. Посміхнувшись, він зробив крок до ліжка, прихопивши зі стільця подушку, він плигнув боком, мов павук, і накрив нею старому обличчя, виліз на постіль, осідлавши його, придавив йому плечі коліньми і, звівши докупи лікті, всією своєю вагою наліг на подушку. Скільки так треба тримати? Старий не пручався.

Свенка відчув, як щось жорстке вперлося йому в пах, ковдра нап’ялася, й «люгер» вистрелив. Свенці обпекло шкіру, щось загорілося в його нутрі, він відхилився назад, старий підняв пістолет і стріляв крізь ковдру, поцілив йому в груди і в щелепу, дуло здригалося, остання куля попала в ногу самому старому. Старече серце калатало швидше, швидше, швидше… Стоп. Годинник над його ліжком бив сьому, але він почув тільки перші чотири удари.

59

Сніг над 50-ю паралеллю замітає високе чоло планети, Східну Канаду, Ісландію, Шотландію і Скандинавію. Снігові замети в Гриссельхомі у Швеції, сніг валиться в море, до берега наближається пором, на якому везуть домовину.

Агент судноплавної компанії, котрий забезпечив представникам похоронної фірми чотириколісну тачку і допоміг завантажити на неї труну, трохи розігнав її по палубі, щоб перескочити через поріг на трап, під яким внизу на причалі чекала машина.

Батько Дортліха не мав близьких родичів, тому його останню волю було виконано точно. Виконання заповіту забезпечила Клайпедська Асоціація річковиків і трудящих океану.

Крихітна процесія до цвинтаря складалася з катафалка, фургона з шістьма працівниками похоронної контори і легкового авто, у якому їхало двоє літніх родичів.

Не можна сказати, ніби батька Дортліха ніхто тут не пам’ятав, проте більшість його друзів дитинства самі вже померли і близьких теж лишилося мало. Він був блудним середнім сином, а той ентузіазм, із яким він колись сприйняв Жовтневу революцію, зовсім відчужив його від родини і завів у Росію. Син кораблебудівників прожив життя простого моряка. Парадокс — погодились між собою двійко старих родичів, що сунули у своїй машині за катафалком крізь надвечірній снігопад.

Гранітний родинний склеп Дортліхів із вирізаним над дверима хрестом і вишуканою галереєю вітражних вікон — просто кольорові шибки, без малюнків.

Цвинтарний сторож, серйозна людина, замів сніг із доріжки до дверей склепу і зі сходинок. Великий залізний ключ обпікав холодом навіть крізь рукавиці, і він повертав його обома руками, замок відгукнувся рипінням. Чоловіки з похоронного бюро відчинили великі подвійні двері і внесли домовину. Родичі стиха загомоніли про те, як недоречно виглядає емблема комуністичної профспілки на труні у фамільному мавзолеї.

— Сприймайте це як братський привіт від людей, котрі знали його найкраще, — порадив розпорядник похорону і кашлянув собі в рукавицю. «Як для комуністів, то ця труна виглядає дуже дорогою», — відзначив він для себе і задумався, як би попросити надбавку.

Сторож дістав із кишені тюбик із білим літієвим мастилом. Він намалював на камені смуги, по яких поїдуть стійки домовини, коли її засуватимуть у бокову нішу, і трунарі зраділи, що їм залишилося тільки штовхнути труну й не треба піднімати важкого.

Жалобники перезирнулися. Ніхто не зголосився прочитати молитву, тож вони замкнули будівлю і поспішили крізь завірюху до своїх машин.

Батько Дортліха лежить на своєму ложі з творів мистецтва, тихий і маленький, і кригою береться його серце.

Пори року надходитимуть і відходитимуть. Приглушені голоси долітатимуть знадвору з гравійних доріжок, а інколи до нього пошкребеться вусик виноградної лози. Кольори вітражів бліднутимуть потроху, на них наросте пил. Летить листя, а за ним і сніг, і знову так по колу. Картини, на яких намальовані обличчя, такі схожі на обличчя Ганнібала, лежать згорнуті в темряві, мов сувої пам’яті.

60

Великі м’які сніжинки падають у тихому ранковому повітрі на Заячу річку [164] в провінції Квебек, вкривають, мов пір’ям, підвіконня факторії Карибу [165] Корнер і крамницю тутешнього таксидерміста.

Великі, мов пір’я, сніжинки затримуються у волоссі Ганнібала Лектера, котрий наближається лісовою стежиною до дерев’яної хатини. Крамниця працює. У глибині будинку радіо грає «О Канада» [166] — десь шкільні хокейні команди ось-ось розпочнуть свою гру. Мисливські трофеї дивляться зі стін. Американський лось нагорі, а під ним, наслідуючи композицію Сікстинської мадонни, розташувалися: арктичний лис, біла кам’яна куріпка, волоокий олень, канадська рись і бобкет. [167]

164

Du Lievre — річка Ліевр (Заяча), притока річки Квебек, назва запозичена французькими поселенцями в XVI ст. у місцевих племен і перекладена колоніальною мовою.

165

Карибу — американський вид північного оленя.

166

Пісня, написана композитором Лавале у 1880 р. на день Івана Хрестителя, була неофіційним гімном країни, статус Національного гімну Канади здобула у 1980 р.

167

Бобкет — північноамериканський дикий кіт, найближчий родич рисі, удвічі менший за неї, ареал — від Мексики до Аляски.

На прилавку поділений на секції лоток із великим вибором очей для таксидермії. Ганнібал ставить на підлогу свій рюкзак і пальцем колупається в очах. Знаходить пару блідо-голубих найсвітлішого відтінку, такі годяться для улюбленої покійниці лайки. Ганнібал вибирає їх із лотка і кладе одне до одного на прилавку.

З’являється хазяїн. У Броніса Гренца вже сива борода, побілілі скроні.

— Агов, чим можу допомогти?

Ганнібал дивиться на нього, колупається в лотку і знаходить пару очей, подібних до Гренцевих, ясно-карих очей.