Шукачі скарбів

— Ну, пане Шульга, не треба сприймати нас як емісарів Диявола. Ми лише виконуємо роботу, за яку нам платять. Конкретно, що можемо зробити ми?

— Встановити місцезнаходження комп’ютера, з якого завтра вранці на електронну адресу мого офісу пошлють фотографію Галини. І спробувати простежити рух цього комп’ютера.

— Як ви собі це уявляєте? — брови Борна стрибнули вгору. Хаммер далі лишався незворушним, дивився на співбесідників, наче на малих дітей або дорослих ідіотів.

— Я поясню, — тепер слово взяв Кошовий. — Бачте, панове, я торгую комп’ютерною технікою і дещо розумію. Можу робити певні висновки, — він зітхнув, наче бігун перед стартом. — Вони грунтуються на припущенні, що викрадачі справді виконують замовлення солідної злочинної групи, але можливості її не безмежні. Тобто є два варіанти: вони або справді возять Галю з міста до міста, або користуються різними комп’ютерами й різними адресами, але пошту все одно відправляють з одного місця. Цей варіант більш бажаний, але мені здається, що бандити все ж таки переїжджають від одного міста до іншого. Просто так, вони тішаться своїм умінням заплутувати сліди.

— Ви або психолог, пане Кошовий, — Борн зробив у його прізвищі наголос на другому складі, — або справді маєте чи мали відношення до спецслужб.

— Це хлопський розум, до чого тут ваші спецслужби.

— Як це — хлопський розум?

— Потім поясню, не будемо відволікатися, — Антон знову зосередився. — Навряд чи викрадачі тягають із собою громіздкий системний блок разом із монітором. З іншого боку, навряд чи в кожному місті, куди вони прибувають, у них є, так би мовити, представництво. Така собі конспіративна квартира, обладнана необхідною технікою. Ми справді маємо справу не зі спецслужбами, а зі звичайними кримінальними злочинцями, хоч би яким різновидом криміналу вони займалися. До чого я веду: єдиний можливий варіант — у них із собою портативний комп’ютер, ноутбук. Він працює від мережі й на батарейках. До інтернету можна підключатися за його допомогою прямо на ходу. Це дає нам перевагу: його місцезнаходження можна простежити так само легко, як визначити, де знаходиться мобільний телефон за одним лише коротким перехопленим дзвінком. За умови, якщо від мобільника не від’єднали батареї. Те ж саме з ноутбуком — поки в ньому стоять елементи живлення, поки вони заряджені, зафіксувати і простежити його пересування за наявності відповідної апаратури не аж так складно. Звичайно, я можу помилятися, але тоді лишається варіант, що комп’ютер, яким бандити послуговуються, стоїть на столі в квартирі чи будинку за певною адресою. А нам просто морочать голову, користуючись різними поштовими серверами та скриньками. Це — ще простіше. Тепер, панове, слово за вами.

Реакція Майка Хаммера виявилася блискавичною.

— Ви знаєте, скільки коштує така операція?

— А ви знаєте, скільки коштує інформація, записана в зошиті? — відбив удар Шульга.

— Мій колега має рацію, — втрутився Джейсон Борн. — Справді, теоретично це можливо, але нам доведеться залучати певні сили, досить дорогі технічні засоби, і врахуйте — ці дії незаконні в чужій країні…

— Ваші пропозиції взагалі незаконні, так само, як і предмет нашої розмови та зустрічі, — різко промовив Шульга. — Як законослухняний громадянин, я мусив повідомити про сумнівний контакт із сумнівними американцями Службу безпеки, але в мене немає такого бажання. У даному випадку нам легше погодитися взяти участь у незаконній операції, сподіваючись на її успіх, аніж іти законним шляхом, який наперед приведе до провалу операції й напевне — загибелі моєї дружини.

— Давайте, нарешті, визначимося, — Джейсон Борн переплів пальці обох рук, порухав ними, розчепив цю конструкцію, поправив краватку. — Ви, українці, за нашими даними, маєте таке саме право на сибірське золото, як і ми. Отже, способи розрахунку за незаконну допомогу так само видаються нам незаконними. Викрадено людину — звертайтеся до поліції чи міліції. Нехай ті, кому ви платите податки, ламають собі голови над вашими складнощами. Згаданий зошит узагалі може не фігурувати. Згоден — міліція не вирішить вашої проблеми. Після її втручання ви, пане Шульга, навряд чи побачите живою або неушкодженою свою дружину. Не дивіться на мене так, із нашою хваленою поліцією така ж сама історія. Але проблема лишиться, вам і далі не дадуть спокою, тож рано чи пізно доведеться розкрити державі карти. Знаєте, що після того почнеться?

— Здогадуюсь.

— Так от: ви здогадуєтеся далеко не про все. Погані україно-російські стосунки погіршаться ще більше, вам і вашій родині не буде спокою до кінця життя. До чого я це кажу? Аби ви знали — ви, особисто ви, порушуєте українські закони ще більше, ніж ми, даючи згоду розпочати незаконну напіввійськову операцію. Адже в разі невдачі ані імідж Сполучених Штатів, ані ми з колегою особисто аж ніяк не постраждаємо. Найгірше, що може статися — нас відкличуть з України, переведуть на якусь іншу ділянку роботи. А вас усіх можуть реально звинуватити в шпигунстві на користь США. Думаєте, у вашій державі таке неможливо?

— Два роки тому в Чернігові кількох пенсіонерів судили за спробу державного перевороту. Причому — військового, — Шульга скривив у посмішці кутик рота. — Так що стосовно нашої нинішньої держави ми не маємо жодних ілюзій. Але ж це не означає, що ми готові продати її секрети. Ви, пане Борн, щойно самі підказали виправдання для моєї власної совісті. Інформація про золоте родовище в Сибіру — справді не український секрет. Хоча й зберігає його вже третє покоління українців. Ми готові обміняти російську таємницю та свободу для моєї дружини Галі. Формально інтереси України тут не постраждають. Бачте — ніхто не хоче попадатися, тому і ми, і ви повинні діяти обережно.

— Ну, про це можна було й не говорити спеціально, — тепер Борн посміхався уже на весь рот, демонструючи ряд білих доглянутих зубів. — Я радий, що ми зрозуміли одне одного. До справи: коли точно вам пришлють завтра листа електронною поштою?

— Час ми не обговорювали. Вранці.

— О’кей. Коли починає працювати ваш офіс?

— Звичайно — з дев’ятої.

— Не будемо міняти усталеного розкладу. До речі, панове, за вами стежили, коли ви їхали сюди?

Тепер перезирнулися Шульга й Кошовий. Справді, про це повинні були подбати передусім вони. І якщо їх справді пасли, якщо тепер їхня зустріч проходить під бандитським контролем… У обох забракло слів, Джейсон Борн помітив це, похитав головою:

— Даремно я похвалив вас, панове. Ви навіть шпигунські фільми не дивитеся регулярно. За вами не стежили, можете бути спокійні.

— Звідки така впевненість?

— Усе дуже просто, пане Шульга. Ми призначили вам зустріч через дві години після вашого контактного дзвінка, правильно?

— Ну… так…

— Чому не швидше? Адже ви не хочете гаяти часу, ми так само зацікавлені в цій зустрічі… Словом, панове, ми лишили собі час, аби приїхати до будинку пана Шульги, дочекатися, поки ви поїдете на зустріч із нами, сіли вам на «хвіст» і перевірили, чи не висить на ньому хтось, окрім нас. Заодно переконалися в чесності ваших намірів. Отак, джентльмени, — витримавши паузу, аби насолодитися ефектом, Борн повернувся до справи: — Отже, вночі нам потрібен ваш офіс. Там попрацюють наші фахівці. Краще, щоб вас там не було. Ключі можете не давати, замки лишаться неушкодженими. Тільки сигналізацію вимкніть. І сміливо приймайте пошту — ваш комп’ютер та мережа будуть під нашим контролем. Для контактів пропоную користуватися мобільним зв’язком. Номер вашого телефону, пане Шульга, ми вже знаємо.

Тепер посмішка американця виглядала відверто глузливою. Він не приховував свого ставлення до співрозмовників.

3

Електронну пошту Ігор Шульга отримав о дев’ятій сорок ранку.

Зворотна адреса поштового сервера йому ні про що не говорила. Знімок не зайняв багато місця: Галя сиділа на стільці, тримаючи спину прямо, наче манекен. Дивилася просто перед собою, на фотографа. На обличчі — жодного виразу, ніби позує гіпсова фігура. Газету вона тримала у витягнутих руках, так, аби можна було прочитати сьогоднішню дату, зазначену дрібним шрифтом під логотипом. Число справді теперішнє. Але ж газета…

— «Факти», — промовив Кошовий за спиною. — Бач, дурні-дурні, а хитрі, бляха. Ця ж газета скрізь продається. Хоч у Чернівцях, хоч у Тернополі, хоч у якомусь Червоноперекопську.

— А що, є таке місто?

— А ти наче не знаєш!

— Я не про те… Є Червоноперекопськ. Десь на Херсонщині, здається… Тільки я думав, його вже на якийсь, ну, я знаю, Жовтотарасівськ перейменували. Чи Новоукраїнськ…

— Тобі немає зараз про що поговорити? Розумієш, вони щось відчули, я так думаю. Але ще не знають до кінця, що саме. Тому й замаскувалися «Фактами». Адже газета по всій території України продається. Це ж не ознака регіону, як, наприклад, «Молодий Буковинець», «Тернопіль вечірній» чи, на Бога, «Дунаєвецький вісник».

— Де це?

— Що?

— Ну, останню газету ти назвав. Звідки ти взагалі стільки назв газет знаєш?

— Катаюся багато, з різними людьми спілкуюся. Намагаюся всюди пресу читати. Я ж бізнесмен, братику, розширяюся…

Та раптом Кошовий звернув увагу — Шульга запитує не для того, аби отримати якусь відповідь, а просто так, щоб не мовчати. Очі його були прикуті до монітора, а думки літали десь далеко. Кошовий кахикнув. Шульга ніби вийшов із трансу, повернувся до друга, кліпнув очима.