Шукачі скарбів

З початком XX століття еміграція українських селян набуває ще більших розмірів. Сприяла цьому й офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. Згідно з цими законами, губернаторам наказувалось усіляко сприяти його успішному здійсненню. Це не означало, що держава взяла на себе турботи селян, які вирішили оселитися на необжитих просторах імперії, розбудовуючи і зміцнюючи її своєю тяжкою працею. Головне було в тому, що урядові кола чинили менше перешкод мігрантам, хоча законів дотримувалися далеко не завжди.

Про це свідчать самовільні переселення, що не припинялися й після прийняття цих законів. За вісім років рух так званих незаконних переселенців охопив 444604 чоловік, або трохи більше третини (37,1 %) загальної кількості мігрантів. Якщо порівняно з минулими роками частка самовольців і зменшилася, то не набагато. Українські селяни їхали сім'ями шукати вільних земель за типовими для них напрямками руху.

Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х pp. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, переселення за оргнабором тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії.

Значна кількість українців опинилася в Росії через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947р. № 3214 виселенню на спецпоселення підлягали «родини учасників банд ОУН, посібники учасників ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини». Затвердженим у жовтні того року «Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР щодо перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачалося виселити 75 тис. осіб.

Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тисяч. На початку 1950-х pp. чисельність «оунівців», виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Стосовно родин «оунівців», яким спочатку були визначені строки заслання, у квітні 1950 р… була прийнята спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР, де зазначалося, що вони «переселені у віддалені райони країни навічно».

Після закінчення війни в Україну до 1947 р. повернулося понад 1 млн осіб із числа українців, силоміць вивезених у роки окупації на примусові роботи до Німеччини. Майже 300 тис. із них одразу ж були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР.

Довідка друга

З відомих причин доля українців на Далекому Сході та в Сибіру за радянських часів майже не вивчалася. Особливо це стосується їхнього суспільно-політичного та культурного життя. Від українського читача наполегливо намагалися приховати те, що з початком XX століття і особливо після 1917року хвилі національного відродження сягнули цих віддалених від України поселень, що було відгуком на підйом боротьби за свої права на рідних землях.

Уже в 1907–1910 pp. у Владивостоці, Благовіщенську та Харбіні виникли перші українські клуби та гуртки. З 1917 року починають з'являтись українські школи, кооперативи, національні доми, діє товариство «Просвіта», засновується Українська вчительська спілка.

Боротьба українців за свої національно-культурні права була припинена 1922 року з приєднанням Далекосхідної республіки до Радянської Росії. Над провідниками українського руху відбулася судова розправа в Читі в січні 1924 року, де у справі проходило 24 особи, з яких 14 було засуджено до ув'язнення. Українцям пред'являли цілком абсурдні звинувачення у націоналізмі, спробі підірвати авторитет радянської влади і тому подібне.

Довідка третя

Із приблизно 1,5 млн українців азійської частини Росії 620,6 тис. осіб проживали на Далекому Сході, де становили 8,0 % усього населення, 583,8 тис. — у Західному Сибіру (3,9 % жителів) й 279,5 тис. — у Східному Сибіру (3,7 % населення).

ЗАХІДНИЙ СИБІР Тюменська область, 1946 рік

Нічний гість

Коли він минув маленькі тісні сіни, зайшов до кімнати, під тьмяне світло лампочки, і зняв картуза — «восьмиклинку», Савка Дьоготь подумав, що побачив привида.

Але привидів не буває, досвідчений душогуб Дьоготь знав це дуже добре. Жоден із тих, у кого він забрав життя, не приходив уночі до його тісної холостяцької хатинки. До того ж привиди безплотні. А того, хто серед ночі постукав до Савчиного віконця, можна було роздивитися, навіть помацати. Від нього пахло нічним квітневим дощем і димом від фабричних папірос, тоді як постійні відвідувачі Дьогтя смалили міцний домашній самосад.

Привиди тут справді ні до чого. Просто десять років тому Дьоготь особисто бачив, як куля, випущена з міліцейського нагана, звалила чоловіка, дуже схожого на того, що стояв зараз посеред кімнати і мовчки чекав, поки господар впізнає в його обличчі знайомі риси. Не вірячи в нечисту силу, Савка таки вірив у переселення душ.

Його нічний гість був викапаний Спирка — Спиридон Рогожин. Із ним Савелій Дьогтєв до війни славно погуляв по цих краях, аж поки червонопузі не пустили проти них мало не регулярну армію. Слухайте, а хіба тут мають місце сумніви? Навпаки, Савка Дьоготь, як усі колишні рогожинці, хто лишився живий після тієї пам’ятної сутички в тайзі неподалік від Данилівки, аж піднімався над собою від тієї думки, що з ними, грозою всієї округи, змогли впоратися лише регулярні армійські частини. Лягавим вони виявилися не по зубах.

Правда, хлопця, що стояв зараз перед ним, Дьоготь бачив один чи два рази. Ще хлопчиськом. Але й тоді він був дуже схожим на свого батька, чим Рогожин неабияк пишався.

— Досі не впізнав?

— Боюся впізнавати, — чесно признався Савка.

— Відколи це ти почав чогось боятися, Дьоготь?

— Ну, всі чогось бояться… Ви, я, наш міліцейський начальник, навіть, — він стишив голос, — сам товариш Сталін — і той боїться.

— Не будемо тепер вашого товариша Сталіна чіпати. Мені цікаво, чого ж ти сам боїшся?

— Боюся впізнавати вас… Федоре Спиридоновичу…

Одяг нічного гостя цілком відповідав теперішній вуркаганській моді: сірі штани заправлені в забризкані квітневою тюменською грязюкою, але таки дбайливо доглянуті чоботи — «прахоря», халяви яких зібрані в гармошку, коричнева замшева куртка — «бобочка» зі шкіряними латками на ліктях. Промовляючи слова, гість стильно відкочував нижню губу, аби зайвий раз продемонструвати золоту чи позолочену фіксу на нижньому передньому зубі. Але Савку Дьогтя, який бачив десятки блатних і сотні приблатнених — цього теж вимагала повоєнна міська й містечкова мода — зовнішній вигляд, навіть золота коронка в роті не могли переконати, що перед ним справжній кримінальник. Навіть якби Федір Рогожин зараз почав ботати з ним по фені, а заодно при нагоді показав іконостас наколок на руках, ногах, тулубі чи навіть задниці, Савка сприйняв би це так само, як наклеєні вуса в театрального актора.