Шукачі скарбів

— Перший Український фронт, полкова розвідка, командир розвідувальної роти. Документи показати?

— Встигнеш, — Соболь відчув, що розмова заходить не лише далеко, а й у зовсім не потрібне русло.

Він сам у сорок першому просився на фронт. Його лишали в Тюмені начальником міліції. Він перестав тероризувати військкома тільки після того, як лишився на своїй посаді — ловити бандитів для Клима Соболя було справою більш звичною, аніж здійснювати загальне керівництво, нехай це навіть сприяло кар’єрному зростанню.

І ось тепер, коли з фронту поверталися люди, котрі за чотири останніх роки побачили й пізнали більше, аніж він, підполковник Соболь, за двадцять, йому ставало від цього трохи прикро. Звісно, правду казав тоді військком — своє Соболь уже одного разу повоював. Саме тому підполковник тримався з ветеранами, особливо такими молодими, насторожено.

Вони просто некеровані. Вони досі відчувають себе на передовій, вони звикли до законів воєнного часу. Для них не існує авторитетів, окрім, можливо, їхніх бойових командирів. Вони — реальна сила, і не дай Боже сила ця спрямується не в тому напрямку, в якому потрібно. Свою власну невикористану на колчаківському фронті енергію Клим Соболь зміг спрямувати в потрібне русло. Тепер перед ним стоїть хлопець, якому набридла війна, але ще не набрид стан війни.

— Устигнеш, — повторив Соболь. — Ми ще поговоримо з тобою докладно, старший лейтенанте Гармаш. Як тебе звати, до речі?

— Павлом.

— Ну, так що тут сталося, Пашо? Можеш розказати, показати?

— Нема чого особливо розводитися, — Гармаш глянув на Пархомчука. — Коли ми прибігли сюди, Пилипко в калюжі крові біля вікна лежав. Отам, — він показав рукою, — кров іще залишилася на грязюці. Ніхто не ходив, за цим ми простежили.

— Молодці, — зітхнув Соболь. — Далі що, далі! Хто з пораненим говорив?

— Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді — у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…

— Нікого не бачили?

— Ми — ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.

— Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті — потерпілий говорив із тобою?

— Можна сказати, так.

— Що значить — «можна сказати»?

— Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» — два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря, де він, який він?» Коли Пилипко наче видихнув: «Ро-ого-ого-жин! Спиря!» потім у нього з рота кров пішла, вирубався тут же, очі закрив. Ну, тут уже доктор наспів, дільничний. Я йому, ясна річ, усе переказав. Ось і все.

— Коли він прийшов до тями? — Соболь глянув на Генчука.

— Більше не приходив, — почулось у відповідь. — Так і помер.

— Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?

— Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, — знову вступив у розмову Пархомчук. — Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.

— Я навіть можу показати, де його закопали, — Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.

Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.

— Ану, похвалися.

Гармаш не без гордості поклав запальничку на простягнену долоню підполковника. Той покрутив її в руках, кілька разів клацнув, милуючись вогником, не без жалю повернув її власнику.

— Подобається?

— Нічого, — Соболь випустив сизий дим через ніздрі, не стримався — демонстративно подивився на свій наручний годинник зі срібним циферблатом, предмет таємної і явної заздрості, всіх друзів та колег. — Але до справи: чому психічно хворий Полєтаєв опинився біля клубу, чому назвав своїм убивцею саме Рогожина і, нарешті, хто і за що міг на нього напасти?

— Пилипко тут сторожував, — пояснив Рокитко.

— Дурник сторожив клуб? — перепитав Соболь. Справді, місцеве самоврядування в Данилівці зайшло, на його думку, аж надто далеко. Бойові офіцери допомагають дільничному, сільські ідіоти подалися в сторожі…

— Ну, не такий він уже й дурник, — у голосі голови чулася образа. — Ви, думаю, знаєте, відколи й чому Пилипко таким став. До іншої роботи він не придатний, єдина племінниця від запалення легенів іще в сорок третьому померла. Треба ж людині за щось жити, не по дворах же він жебрати буде. Ось і поставили його сторожем у клуб. Робота якраз для нього: відчинив, зачинив, недопалки після зборів чи кіносеансу прибрав. Зате якісь трудодні нараховуються. Все чоловік при ділі.

— Що красти з клубу? Червону скатерку? Портрети товаришів Леніна, Сталіна чи бюст товариша Карла Маркса? — додав парторг Лукашенко. — У нас тут крадіжки — взагалі рідкість, ви ж самі знаєте. А якщо і трапляються різні такі непорозуміння, у нас на те своя влада, — він кивнув на дільничного.

— Влада у нас, товаришу партійний секретар, у всіх одна, — суворо нагадав йому Соболь. — І ви, як комуніст, мусите це знати, — він хотів додати, що й без цього уточнення здогадується — в Данилівці таки справді своя, і лише формально, за зовнішніми ознаками — радянська влада, але вчасно стримав емоції, зараз вони тут ні до чого. — Але хтось же таки поліз до клубу серед ночі й ударив сторожа ножем. Це можна якось пояснити?

Гармаш кахикнув і виступив наперед.

— Дозволите, товаришу підполковник?

— Що, розвідко, є міркування?

— Так, просто певні припущення. Зі свого досвіду можу дещо сказати…

— Ну, не тягни кота за яйця, — заохотив його Соболь.

На Павла дивилися десять пар очей. Але він зовсім не тушувався — так само очікувально на нього дивилися полковники й генерали, коли його група черговий раз поверталася з-за лінії фронту.

— Значить, так, — він сильною затяжкою добив цигарку, кинув «бичка» на землю, притоптав його носаком чобота. — Не знаю, який там привид бив ножем нашого Пилипка, але він, я думаю, або має, або мав у своєму земному житті, — Павло посміхнувся, — спеціальну диверсійну підготовку.

— Що-що?

— Сторожа вдарили ножем так, як звичайно б’ють диверсанти, — терпляче пояснив Гармаш. — У вбивці добре поставлений удар, він не абияк бив, мітив точно в серце, — зігнувши правицю в лікті, розвідник стиснув кулак, коротко замахнувся і зробив так само короткий різкий рух, імітуючи удар. — Подібних ран я набачився, можете мені повірити. Вбивця не розрахував одного: з верхнього одягу в нашого Пилипка є лише старий, але ще цілий і теплий кожух. Він його навіть улітку іноді знімати забував.

— То й що? До чого тут кожух?

— Він загальмував удар, так би мовити, затримав його. Тому сторож устиг крикнути. Вбивця, думаю, не чекав такого, він же звик діяти безшумно. Висмикнув ножа й утік. Не добив Пилипка. Тому він прожив іще трохи, навіть зміг назвати нам ім’я. Ну, ось приблизно такі припущення. Можна ще цигарку?

Встановлення особи привида

Труп Пилипа Полєтаєва поклали на столі в лікарні. На прохання Соболя лікар відгорнув верхній край простирадла, і підполковник побачив на диво спокійне умиротворене обличчя. Очі вбитому закрили, руки склали хрестом на грудях.