Сивий Капітан

Ніхто по суті не встиг нічого зрозуміти, як «Люцифер» уже підійшов майже впритул до бараків, до штабу жандармерії, звідки ніхто не встиг навіть вийти, і без попередження чи будь-яких розмов викинув одне за одним два смертоносних чорних кільця. Одне, крутячись у повітрі, впало на бараки штабу, друге перелетіло через них і потрапило в юрбу переляканих жандармів і поліцаїв, що тікали світ за очі, побачивши страшний автомобіль Сивого Капітана. Вони вже чули про те, як «Люцифер» напередодні знищив одну за одною кілька артилерійських батарей разом з усією їхньою обслугою. Спроба втечі не врятувала нікого й тут, біля штабу.

З шаленим гуркотом перше чорне кільце розірвалося в бараках, які одразу спалахнули жарким полум’ям, створивши вогняну пастку для всіх тих, хто був всередині. Друге кільце, з якого також вихопилася сяюча куляста блискавка, що відразу ж вибухнула, убила на місці і рознесла на шматки більшість з юрби жандармів і поліцаїв. Врятуватися пощастило лише декому з них, та й то вони дістали тяжкі опіки.

І вже зовсім незрозумілим здавалося те, що після цієї страшної події «Люцифер» зник так само раптово і безслідно, як і з’явився. Ніхто не помітив ні напряму, в якому він пішов, ні якихось його слідів. Жахливий автомобіль наче просто розтанув у повітрі, між загравою палаючих бараків штабу і чорними вечірніми тінями, що швидко насувалися з заходу…

— Прокляття! — вилаявся начальник поліції Карло Кабанерос, піднявши голову від рапорту про події того вечора і втупившись червоними від безсонної ночі очима в розгублене обличчя свого особливо уповноваженого, що сидів навпроти нього. Але Мігель Хуанес тільки безпорадно розводив руками: він уже втратив здатність дивуватися будь-чому, пов’язаному з Сивим Капітаном та його "Люцифером".

— Божевілля! Справжнє божевілля! — люто стукнув сухим кулаком по полірованій поверхні великого письмового столу генерал Альдумеро да Хураніто. — Що ж я доповім каудільйо? Адже цього вже ніяк не приховаєш від іноземних газет…

І справді, становище ставало загрозливим навіть для всесильного міністра внутрішніх справ. Приховати таку подію від кореспондентів неможливо. Спроби спростувати їх сенсаційні повідомлення були б дурницею. Коли ж ці повідомлення з’являться на сторінках іноземних газет, коли їх передаватиме закордонне радіо — а в усьому цьому не могло бути ніякого сумніву, — то не можна ж примусити мовчати іберійські газети. Все одно населення слухатиме закордонні радіостанції, читатиме іноземні газети, — одне слово, знатиме про все це. Хіба ж можна за таких умов замовчувати події, наказати іберійським газетам нічого не друкувати про них, а іберійському радіо не згадувати про ті події в своїх передачах?.. Та це ж було б приводом для нових і нових сенсаційних кореспонденцій за кордон! Ні, не годиться. Тоді, виходить, нічого не лишається, крім…

Генерал Альдумеро да Хураніто натиснув кнопку дзвінка.

— Повідомте департамент преси, що я дозволяю газетам і радіо інформувати населення про нові жахливі дії державного злочинця Ернана Раміро, відомого під назвиськом Сивого Капітана, — мовив він сухо і спокійно ад’ютантові. — Напрямок і характер повідомлень має безпосередньо витікати з тієї кваліфікації, яку я щойно дав. Треба ще підкреслити що уряд вживає усіх заходів для того, щоб знешкодити цього злочинця і захистити населення, яке, безумовно, страждає від його дій. Все. Можете йти.

Міністр внутрішніх справ обрав свою лінію поведінки…

Наступного ранку всі столичні газети вийшли з сенсаційними новинами.

І так само, як усього тиждень тому газети, захлинаючись повідомляли про загибель Сивого Капітана і перемогу поліції так і тепер вони захлиналися, описуючи в усіх деталях свавільні й криваві дії цього державного злочинця, який намагається пошкодити і урядові, і цілому іберійському народові.

Столиця вирувала від збудження. Люди розхоплювали газети, шукали в кожній з них якихось новин. На перехрестях у садах і скверах, у кафе і ресторанах, в аристократичних кварталах і робітничих передмістях — всюди не вщухали розмови про одне й те ж саме. І раніше про Сивого Капітан говорили чимало, ще відтоді, як він із своїм «Люцифером» уперше з’явився під час військового параду на Авеню-дель Прадо. Проте навіть неупереджений і не дуже уважний слухач одразу помітив би різницю в тих розмовах. Тепер характер і настрій розмов змінився, змінився докорінно.

Якщо раніше, до подій останніх днів, переважна більшість людей так чи інакше виявляла певні симпатії до таємничого Сивого Капітана, то тепер це дивне ім’я здебільшого викликало страх і побоювання. Жандармів і поліцаїв, що їх знищив «Люцифер», не шкодував ніхто. О, тут серед іберійців існувала чи не одностайна єдність! "Собаці — собача й смерть!" — було загальною думкою.

Але, крім жандармів і поліцаїв, крім мерзенних фалангістів, під час нападів «Люцифера» загинуло чимало і мирних людей, молодих іберійців, яких фалангістський уряд змусив зодягти військову форму. За що загинули вони? Хіба винні були вони в тому, що їх примушували полювати на «Люцифер»? А втім, Сивий Капітан, очевидно, не робив ніякої різниці між жандармами і поліцаями, з одного боку, і ні в чому не винною молоддю в військовій формі, яка тільки змушена була виконувати накази командирів, можливо, і внутрішньо протестуючи при цьому.

Люди міркували так: фалангістський уряд генерала Фернандеса приніс їм злидні й жорстокість. Але що кращого можуть дати жорстокі вчинки цього самого Сивого Капітана? Він вийшов на боротьбу з урядом Фернандеса? Добре. Але, якщо він і переможе, що принесе він народові, коли вже й зараз його дії залишають криваві сліди?..

…В невеличкій кімнаті одного з сірих і непоказних будинків на робітничій околиці столиці було тісно й накурено. Фредо Вікторе обвів уважним поглядом присутніх. Обличчя його було похмуре і втомлене. Кілька годин обговорення далися йому взнаки, тим більше, що питання було надто важливе і викликало чимало суперечок. Тепер стало ясно, що втомився не тільки він один. Суперечки потроху вщухали, основні лінії думок намітилися.

Фредо Вікторе підвівся і постукав олівцем по столу, закликаючи до уваги. Та коли б він і не зробив цього, все одно присутні одразу б замовкли, чекаючи, що нарешті скаже голова підпільного комітету патріотів, який досі здебільшого слухав присутніх, лише зрідка вставляючи те чи інше зауваження, наче невтомно вбирав, у себе думки і настрої членів комітету.

— Що ж, товариші, будемо вирішувати справу, — мовив Фредо, не підвищуючи голосу, як завжди, спокійно і рівно. — Ми поділилися думками, висловилися. Здається, можна підвести підсумки обговорення і прийти до спільних висновків. Так?

— Так, — пролунали вигуки.

— Частина товаришів спочатку зайняла непримиренну позицію. Мовляв, у нас немає нічого спільного з Сивим Капітаном, самолюбивим і властолюбним індивідуалістом, який став на шлях терору і тим самим перестав чимсь відрізнятися від першого-ліпшого претендента на диктаторство. На думку тих товаришів, треба забути про можливу користь, яку міг би принести нашому рухові Сивий Капітан з його «Люцифером», бо з ним, мовляв, нема про що говорити, він — чужа і зовсім стороння нам людина. Це — один з крайніх поглядів декого з членів комітету. Але не більшості. Скоріше, меншості, як я помітив. Більшість, на мій погляд, дотримується іншої думки…

— Скоритися і нав’язати собі на шию умови Сивого Капітана, які він пропонував тобі? Так, чи що?

— Ні, не так. І ви знаєте добре, що на це я перший не погодився б, — чітко зауважив Фредо Вікторе. — Більше того, я, як мені здається, можу ще гостріше схарактеризувати ті особливості Сивого Капітана, які заважають йому стати справді прогресивним діячем, що приніс би велику користь трудящим нашої країни… ім’я якого ввійшло б в історію…

— Ану, скажи, скажи, — іронічно зауважив хтось.