Скіфська чаша

— Якщо Вовран привезе звістку…

— Я певен, що не встигли ми від’їхати від Соратового стійбища, як той послав гінця навздогін таврам. З попередженням, що засідка біля дальнього броду.

Агал озирнувся, але степ був порожній — щось припізнюється Вовран… Йому дали найпрудкішого коня, а він бариться.

Скіпур посміхнувся.

— Нетерплячий ти, — зауважив. — Твоєму пастухові, щоб наздогнати нас, потрібно півдня. А то й більше.

— Це чому ж?

Скіпур поплескав по шиї свого жеребця.

— У нас найкращі в світі коні, — мовив не без пихи, — й ми женемо, не шкодуючи їх.

— Але ж Вовран одержав найпрудкішого.

— Не гарячкуй.

Виявилось, Скіпур мав рацію: Вовран наздогнав їх лише надвечір. Сірий Вовранів жеребець був весь мокрий, ноги в нього тремтіли, здавалося, ось-ось не витримає, впаде.

— Зовсім загнаний, — осудливо сказав Скіпур, наче сподівався на щось інше.

Агал здивовано зиркнув на нього: невже й справді найбільше, що хвилює його, — доля коня? Але Скіпур уже забув про жеребця, воїни повели його геть далі від царських очей, і Агал зрозумів, що Скіпур просто не міг повестися інакше: любов до коней — в крові кожного скіфа, чи ти цар, чи простий пастух, і боляче побачити загнаною таку тварину…

Скіпур повернувся до Воврана.

— Ну?.. — запитав коротко.

Вовран озирнувся: чи не стоїть хтось за плечима, й доповів упівголоса:

— Сорат сам поскакав услід таврам. Сорат і його слуга. З підмінними кіньми.

Скіпурове обличчя взялося зморшками. Висунув і різко засунув назад до піхов акінак. Мовив жорстко:

— Він сам обрав свій шлях і заслуговує смерті! — Похитав головою. — А має таки розумну голову.

— Перехитрував сам себе, — втрутився Агал. — Він хотів моєї смерті, дуже хотів, і це переважило все.

Скіпур, не відповідаючи, скочив на коня.

— Завтра ввечері мусимо дістатися ближнього броду, — сказав — І ніч буде безсонною.

На цьому стійбищі до них приєдналося ще півсотні воїнів, тепер під Скіпуровою рукою налічувалося більше сотні, а гінці, які скакали далеко попереду, розносили тривожну звістку про таврів, і через добу Скіпур розраховував мати близько трьох сотень загартованих і добре озброєних воїнів.

Скакали цілу ніч, і тільки на світанку Скіпур дозволив дві години відпочити. Впали з коней просто на мокру від роси траву й позасинали одразу — чудово спиться саме в цей час ранкової свіжості, і дві години цілком досить, щоб скинути з плечей тягар мертвотної втоми.

Наступного дня Скіпур уже мав під рукою не три, як розраховував, а чотири сотні воїнів. Він розділив загін на дві частини — півтори сотні все ж пішли до дальнього броду, — зрештою, ніхто нічого не знає, а раптом таври довідаються про їхні маневри й спробують переправитися саме там…

До Зеленої річки підійшли вночі. Вислані вперед розвідники доповіли, що таврів нема на відстані тригодинного переходу — мали в запасі достоту часу, і Скіпур наказав переправитись через річку нижче броду, щоб не лишити на березі жодного сліду й не насторожити ворога. Пливли за кіньми, вхопившись за хвости, два чи три воїни втонули, що ж, без втрат ніколи не обійдеться, зате перед світанком на протилежному березі річки було влаштовано засідку.

Коли зійшло сонце, Скіпур і Агал у супроводі кількох охоронців об’їхали майбутнє поле бою. Мали повідомлення, що передові роз’їзди таврів уже з’явилися в степу й підійдуть до річки, коли висохне роса.

Агал піднявся на високий берег Зеленої, звідки проглядалися всі підходи до броду. Наче все зроблено акуратно, свіжих слідів на витолоченій кінськими копитами дорозі, що веде до броду, нема, вище за течією на протилежному березі гуляє невеличкий табун — пастухи, побачивши на березі озброєних таврів, здіймуть тривогу й втікатимуть разом з кіньми — звичайна мирна картина степового життя і ніщо не віщує небезпеки…

Агал пустив коня… Нараз помітив неподалік вузьку улоговину. Степовий потічок, який впадав у Зелену річку, пробив собі дорогу, прозора вода струмила дном байраку.

“А якщо, — раптом подумав, — влаштувати й тут засідку? Щоб остаточно відрізати таврам шлях до відступу…”

Він поскакав уздовж улоговини і знайшов справді зручне місце — спочатку тягнулися хащі верболозу, потім байрак робив крутий поворот: саме тут могли непомітно заховатися кілька десятків вершників.

Скіпур спершу недовірливо поставився до Агалового задуму.

— Вони не такі дурні й, перш ніж почати переправу, обдивляться все навколо, — зауважив.

— Передовий дозір, звичайно, поцікавиться байраком, — погодився Агал, — але навряд чи уважно, бо ж поспішатимуть. Мусять же правий берег ще обдивитися.

Скіпур замислився.

— А покажи-но свій байрак, — мовив нарешті.

Він доскіпливо оглянув улоговину й погодився з Агалом.

— Півсотні сюди, — наказав, — і ти візьмеш їх під свою руку.

— Спасибі, — зрадів Агал. Скіпур подивився на нього холодно.

— Тобі бути царем, — сказав так, наче вчив недосвідчене дитя, — бути воїном і колись треба починати! Це тобі не чаша… — засміявся зухвало.

Агал подумав: із засідкою, либонь, упорається мало не кожен бувалий воїн, а хто зробить чашу? Але для образ не було часу, крім того, бойовий азарт уже охопив його — таври на підході: ось-ось з’являться на березі.

Воїни перепливли річку вище за течією, потім пройшли улоговиною копито в копито, й Агал наказав зав’язати морди коням, щоб котрийсь бува не заіржав. Всіх коней поклали на траву в густім верболозі, і тепер Скіпурових воїнів не можна було помітити й за кілька кроків. Навіть птахи, заспокоєні тишею, голосно розспівалися — ніщо не віщувало кривавої січі.

Агал обережно розсунув кущі. Він обрав зручну позицію: бачив і протилежний берег, і ближні підступи до переправи. Наказав готувати луки — якщо таври підійдуть близько й щось запідозрять, вони встигнуть зняти їх стрілами.

Лежав і думав про Савію. Чи жива ще? Як правило, таври не вбивають жінок: кожну, навіть не дуже молоду й вродливу, можна продати в Пантікапеї чи Херсонесі, греки охоче купують і літніх скіфських жінок, вважаючи, що вони дуже добре виконують домашню роботу, а за молодих та вродливих узагалі платять скажені гроші.

Лише на мить уявивши Савію на невільницькому базарі, Агал відчув, як лють стиснула серце, битиметься з таврами до кінця, поки не знищить усіх, — адже й він міг уже накласти головою або сидіти на коні серед полонених.

І вороги сміялися б з нього, били батогами, плювали, могли навіть осліпити…

Стиснув руків’я акінака — він нищитиме їх нещадно, поки рука тверда і є хоч крапля крові в жилах!

Вершник з’явився над берегом. Постояв трохи й зник. Спочатку Агал навіть не зрозумів, що це — тавр, і, тільки почувши, як заворушився поруч Вовран, як задихав збуджено, усвідомив нарешті, що передова сторожа таврів зовсім близько.