Скіфська чаша

— Так. Але невже самі не знайдете? Людей нема, найкращі підуть з вами, лишається кілька літніх пастухів.

— Нехай хтось із воїнів скаче негайно. Поки самі шукатимемо табун, втратимо час, а так без затримки поскачемо далі.

— Звичайно, — погодився Сорат, але не дуже охоче. Він зробив знак, хтось із воїнів під’їхав до нього, Сорат віддав наказ, і воїн поскакав у степ.

Скіпур спішився, за ним і його воїни. Стомлених коней одразу прийняли пастухи, підвели нових і, поки всі снідали, загнуздали їх та приготували до виснажливої дороги.

Сорат метушився біля Скіпура пригощаючи. Подавав кращі шматки м’яса, налив повну чашу вина, та Скіпур рішуче відмовився: коли переслідуєш ворога, голова мусить бути свіжою. Наказав подати води й пив довго й маленькими ковточками — вважав, що так краще вгамовується спрага.

Уже настав час рушати, воїни розглядали нових коней, дехто квапливо дожовував м’ясо, Агал підійшов до призначеного йому високого жеребця, коли побачив, що Вовран жестами підкликає його. Махнув рукою, звелівши слузі підійти, проте побачив на Воврановому обличчі щось таке, що примусило кинути коня й податися з пастухом за кибитку.

— Зрада, — прошепотів Агалові на вухо Вовран, — страшна зрада!

— Ти що мелеш? — не зрозумів Агал.

— Поки всі снідали, я тут обдивився… Ніяк не міг забути, що в тебе стріляли Соратові люди. І от що: в Соратової невістки, жінки Годара, гривна Савії.

— Чия гривна? — не второпав Агал.

— Жінки голосно сміялися в кибитці, — пояснив Вовран. — Я непомітно зазирнув туди й побачив, що Годарова жінка приміряє гривну. Срібну, яку носила Савія.

— Невже? — Агал згадав гривну, яку Скіпур купив у рудобородого етруска на ольвійському базарі. Коштовну гривну, що так гарно виблискувала на червоній тканині. Гривну було подаровано Савії того ж вечора, й жінка ніколи не розлучалася з нею, бо вважала, що принесе щастя. — Ти не помилився? — перепитав у Воврана.

Той уперто хитнув головою.

— Срібна гривна Савії, — повторив. — І Годарова жінка тільки-но приміряла її.

— Виходить… — зблід Агал. — Виходить, Сорат привів таврів, тепер ясно, чому сторожа не підняла тривогу.

— Зрада! — ствердив Вовран.

Агал на кілька секунд замислився і, наказавши Вовранові мовчати, попрямував до Скіпура.

Цар уже поснідав, лежав на подушках відпочиваючи. Скориставшись із того, що ніхто не насмілювався тривожити його, Агал присів поруч і коротко переповів почуте. Скіпур слухав, заплющивши очі: нічим не виказав ні хвилювання, ні гніву, наказав рівним голосом:

— Поклич Сората.

— Але ж… — спробував заперечити Агал.

— Поклич! — Нарешті Скіпур розплющив очі, і Агал прочитав у них жорстокість. — Я зараз побалакаю з Соратом, а ти накажи своєму… — затнувся, — ну, цьому своєму пастухові, щоб затримався тут. Гайнемо далі, а він нехай непомітно простежить, що вчинить Сорат.

— Ти хочеш простити Соратові? — здивувався Агал. — І безкарно залишити його тут?

— Зрада ніколи не лишається безкарною, — розважливо пояснив Скіпур. — Але на все свій час.

Сорат сів поруч Скіпура. Морщився, прикладаючи долоні до живота, проте Агал, що пильно стежив за старим, не побачив у його очах страждання: Сорат дивився холодно й насторожено.

Скіпур недбало потягнувся й запитав:

— Як гадаєш, Сорате, куди поділися таври?

— До Гнилого моря подалися, куди ж іще?

— Якою дорогою?

— У степу нема доріг.

— Але ж мусять перепливати річки!

— Куди ж дінешся…

— Зеленої річки їм не минути.

— Так, а потім — Борисфен…

— На Зеленій є тільки два броди.

— Таври — воїни, вони перепливуть не тільки Зелену, а й Борисфен. Де завгодно.

— Мають полонених. Захопили жінок.

— Кажуть, і Савію?

— Звідки знаєш?

— Луна йде степом.

— І все ж?

— Твій гонець повідомив.

— Так, він знав, — кивнув Скіпур. — А я от хотів порадитися з тобою. Де робити засідку на Зеленій річці? Біля якого броду: ближнього чи дальнього?

Якась чи то гримаса, чи то посмішка майнула Соратовим обличчям. Погладив бороду долонями, подумав трохи й одповів:

— Давай поміркуємо, Скіпуре. Таври, напевно, знають, що ти переслідуватимеш їх. Але сподіваються виграти день чи два. Поки дізнаєшся про напад, збереш військо…

— Так, — поважно кивнув Скіпур, — їм невідомо, що один з пастухів лишився живий і одразу прискакав до мене.

— Невідомо. Отже, вони гадають, що тільки завтра кинешся навздогін. А до Зеленої річки два денних переходи.

— Післязавтра вранці мусять бути там. Принаймні біля ближнього броду. Якщо перейдуть річку, справа ускладнюється.

— Ти правильно міркуєш, Скіпуре. Але таври не вперше роблять набіги в наші степи, вони хитрі й підступні, подумай, як би ти вчинив на їхньому місці?

— Переправився через Зелену річку, добіг до Борисфену, а далі шукай вітра в полі…

— І де б ти переправлявся?

— Але ж до ближнього броду, ти сам казав, мало не на півдня швидше.

— Таври міркують так само, як і ми. І захочуть перехитрити тебе.

— Вважаєш, підуть до дальнього броду?

— Напевно.

— А ти хитрий, Сорате! — зовсім щиро вигукнув Скіпур.

— Не хитрий, а передбачливий.

Скіпур удав, що прийняв рішення.

— І ми зустрінемо їх за дальнім бродом, — мовив рішуче. — Дякую, Сорате, за пораду. — Спроквола підвівся й одразу занетерпеливився. — Уперед, бо шлях попереду довгий і таври також поспішають.

Коли Соратове тирло вже сховалося за обрієм, Скіпур трохи притримав коня. Агал порівнявся з ним, і Скіпур мовив, наче щойно обірвав розмову й продовжує її:

— Ну й суціга той Сорат… Але, слава богам, і ми не дурні. Чекатимемо таврів біля ближнього броду.

Агал уже давно зрозумів, яку гру веде Скіпур. Мовив не так категорично: