Скіфська чаша

— Якого Ситника? — не зрозумів спросоння Хаблак.

— Редактора видавництва “Кристал” Олега Павловича Ситника.

— Не може бути! — Хаблак уже збагнув усе. — І де?

— На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.

— Зрозуміло. А звідки стало відомо?

— У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.

Хаблак виліз із теплого ліжка.

— Ви з дому, Михайле Карповичу? — запитав.

— Звичайно.

— Нема вам покою.

— І тобі… — полковник поклав трубку.

У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно — оперативна машина ще не під’їхала, — випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.

Приїхала не одна машина, а дві. Друга — газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у “Волгу”, на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.

— Підняли тебе, бідного… — Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.

Хаблак грюкнув дверцятами.

— Селявуха… — відповів розсудливо, — я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.

— Завжди шкода, — погодився Чушков.

Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном — посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно:

— Добре, що ми знову вдвох.

— І мене це радує, — відповів Хаблак щиро.

Машина проминула нові будинки за станцією метро “Лівобережна” — Хаблак давно не був у цьому районі й не уявляв, скільки тут набудували. Почалися сади. Від довгої широкої основної дороги весь час відходили вузенькі бічні завулки, в які машини мусили буквально протискуватися — про роз’їзд не було й мови, садоводи економили кожен квадратний метр землі: що поробиш, ділянки маленькі, а хочеться, щоб росли й дерева, й кущі, й квіти.

Будиночок, до якого завернули міліцейські машини, стояв серед молодого саду, не дуже доглянутого, бо пристовбурні кола рясно поросли бур’яном. Біля хвіртки на лавці сиділа жінка в грубій в’язаній кофті — ранки вже холодні, а тут над Дніпром і поготів.

Жінка підвелася — мабуть, вже оговталася, поки приїхали міліцейські машини, та все ж щоки в неї тремтіли й дивилася злякано.

— Он там, — вказала на будиночок, — я вранці дивлюсь, відчинено, погукала, та ніхто не відповів. Я й зазирнула, а він лежить мертвий.

Хаблак пропустив уперед старшину з собакою. Запитав:

— Нікого не бачили?

— Я рано підводжусь, о шостій. У цей час люди ще сплять. Та й взагалі тепер рідко хто тут ночує…

Пес покрутився і взяв слід, повів провулком, що виходив до Дніпра^і Хаблак подумав: навряд чи з цього щось вийде. Доведе до зупинки річкового трамвая й зась, там народу сотні й трамваї ходять через кожну годину — шукай вітра в полі. Либонь, Дробаха був такої ж думки, бо подивився вслід провідникові з собакою й мовив по-діловому:

— А тепер — за роботу.

Садовий будиночок стояв на високих палях, власне, кімната з невеличкою верандою утворювали другий поверх, а внизу було щось на зразок комори чи передпокою — сходи звідси вели на веранду. Незамкнуті двері жалібно порипували й хилиталися від протягу, а за ними в незручній позі, підібгавши під себе руки, лежав Олег Ситник.

Заклацав затвор фотоапарата, оперативник сфотографував тіло й пропустив уперед Чушкова, а Хаблак почав оглядати замок, з якого стирчав ключ. Побачивши ледь помітні подряпини біля замкового отвору, акуратно витягнув ключ, підкликав Дробаху.

— Бачите, — вказав, — мабуть, його раніше відімкнули відмичкою, може, просто цвяхом. Замок нікудишній, два рази колупнути — і все.

— Угу, — ствердив Дробаха й підкликав оперативника. — Зніміть замок — і на експертизу.

Чушков нарешті закінчив попередній огляд тіла.

— Пролом черепа, — повідомив. — Дуже сильний удар, певно, чимось металевим. Смерть настала десь годин десять — дванадцять тому. Після розтину доповім докладніше.

Приїхала швидка допомога, тіло Ситника повезли в морг. Дробаха з Хаблаком почали оглядати комору. Тут зберігався різний садовий інвентар — лопати й граблі, сапка, дві старих бочки, порожні пляшки, моток дроту. Ліворуч од дверей — вільне місце, праворуч — стіл на трьох ніжках, капітан уважно оглянув його й дійшов висновку, що стіл не чіпали. Весь він був укритий товстим шаром пилу, і злочинець, якщо б хоч торкнувся поверхні, обов’язково залишив би слід.

Дробаха став ліворуч од дверей, взяв якусь палицю.

— Він заховався тут, — сказав. — Ситник зайшов до комори, — підвів палицю, — сильний удар по голові — врахуйте, Ситник високий, мусив пригнутися, коли заходив, він просто підставив голову, і злочинець скористався з нього.

— Логічно, — погодився Хаблак. — Спільник Ситника дізнався, що ми запідозрили хлопця, боявся, що той викаже його, й вирішив прибрати.

— І кінці у воду, — зауважив похмуро Дробаха.

Хаблак не дуже ввічливо відсторонив слідчого й почав оглядати стіну, на якій висіли пилка й лійка для поливання. В стіні стирчали ще кілька цвяхів, вони-то й зацікавили капітана.

— Щось знайшли? — запитав Дробаха.

Хаблак акуратно зняв з цвяха ниточку, підніс до світла, роздивився уважно. Потім узяв в оперативника ліхтар, присвітив і обдивився один з цвяхів у лупу.

— Кров, — мовив упевнено. — Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.

— Нитка?.. — занетерпеливився Дробаха. — І ви вважаєте?..

Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.