Скіфська чаша

— Це вже дозвольте нам вирішувати, — зупинив його Хаблак, — що і як робити.

— Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? — обвів рукою кімнату. — Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?

— Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?

— Якою такою Розалією?

— Не до вас приходила у видавництво?

Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.

— Одесит якийсь… — сказав роздратовано, — тепер Розалія. Ви можете пояснити?

— Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?

— Уперше чую.

— Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.

— Не заперечую.

— А що, крім меблів, ви можете дістати? — перевів Хаблак розмову на інше.

— Що потребуєте?

— Нічого.

— То для чого зайві запитання?

— Не зайві.

— Вважаєте?

— Скільки комісійних берете?

— Фактики збираєте?

— Така вже в нас професія.

— Самі збирайте, я вам не помічник.

— Все одно знайдемо чашу, — сказав Хаблак твердо. — Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.

Кріт зареготав.

— Оце логіка! — вигукнув. — Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…

— Що? — не витримав Хаблак.

— Щоб характер ламав.

— Це в шашличній, коли горілку пили?

— І там також.

— Про що розмовляли з Ситником?

— Вам скажи, з усього справу зробите…

— І все ж, доведеться.

— Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.

— І ви пообіцяли?

— Звичайно.

— А як можете дістати?

— Пусте. Дві тисячі цеглин — дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.

— Незаконно?

— Чому? Мають і нелімітовану цеглу.

— І багато у вас таких знайомих?

— Багато, — аніскілечки не збентежився Кріт. — Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. — Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. — Знаю, що ви думаєте. Кріт — діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це — коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. — Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. — Ото й увесь мій зиск, хочете — вірте, хочете — ні.

Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…

До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, — зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.

І все ж слід спробувати.

Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.

…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.

Ютковська зітхнула й запитала:

— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?

Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:

— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.

Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?

Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:

— Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?

Ютковська скорботно нахилила голову.

— Звичайно, знайома.

— Знаєте, що з ним сталося?

Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.

— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!

Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.

— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.

— Чудовий.

— У яких ви були стосунках?

— Він закохався в мене.

— А ви?

— Олег подобався мені.

— Часто зустрічалися?

— Він дзвонив мені мало не щодня.

— Ходили в кіно, театри?

— Так.

— І ресторани?

— Іноді.

— Коли познайомилися?

— Влітку. Здається, в червні.

— І хто вас познайомив?

Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.

— Випадкове знайомство.

— Де і як?

— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.

— І часто ви так знайомитеся?

Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:

— За кого ви мене маєте?

— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?

— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.

— У якому тролейбусі?

І знову дівчина задумалася на мить,