Скіфська чаша

Раби принесли бронзові казани з паруючою кониною. Скіпур перший витяг шмат м’яса, за ним — знатні скіфи, що зайняли почесні місця на повстяному килимі: їли, плямкаючи губами, бо найсмачніша в світі їжа — молода лошатина, а якщо до неї подають ще підігріте червоне грецьке вино, то життя взагалі видається суцільним святом.

Запалали смолоскипи, почулися ритмічні удари бубна, й на витолоченій перед повстяним килимом землі з’явилися танцюристи. Одягнуті в сорочки з товстої, мов панцир, шкіри, повстяні кінчасті шоломи, із списами та луками в руках — важкі сагайдаки із стрілами хилиталися в них за спинами. Танцюристи, взявшись за руки, притупували, щось вигукували гортанно; поступово розпалюючись, танцювали все швидше й швидше, нарешті розсипалися полем, виставивши списи, буцім у бою. Потім знову закружляли, віткнувши списи в землю, нараз витягнулися двома рівними рядами, опустилися на одне коліно, зірвали зі спини луки й випустили в зоряне небо сотні стріл.

Бубон звучав ритмічно й монотонно. Замість воїнів на майданчик виповзла схожа на довгу змію вервечка дівчат у полотняних сукнях, оздоблених срібними монетами. Здавалося, танцюристки пливуть, як лебеді: змахнуть руками й відірвуться од землі й закружляють над вогнищами та смолоскипами.

Савія притиснулася до Агала, обпекла його гарячим плечем. Він обійняв її за стан, відчув, як покірливо обм’якло її тіло, і прошепотів дівчині на вухо:

— Тобі подобається?

— Дуже.

— Красиві дівчата.

Савія відсахнулася стривожено:

— Справді?..

— Але нема вродливішої за тебе.

— Ти кохатимеш мене?

— Усе життя.

— Я буду в тебе першою і найулюбленішою жінкою.

— Так.

Агал чув дихання дівчини, бачив блиск її темних великих очей, відчував тонкий запах грецьких парфумів і справді вірив, що завжди кохатиме Савію. Будуть у нього й інші;#інки, наложниці, без них не можна, чим вище становище чоловіка, тим більше мусить мати жінок, але кохана повинна бути лише одна. Він уперше гостро усвідомив це й поклявся великій богині Табіті, Яка оберігає сім’ю та домашнє вогнище, ніколи не розлучатися з Савією.

А танцюристки пливли в мерехтливому червоному світлі, співали тужну пісню. В небо злітали міріади іскор від вогнищ, пахло вином і смаженим м’ясом…

Скіпур щось прошепотів суворому вельможі, який сидів ліворуч од нього. Той владно махнув рукою, і танцюристки зникли, немов розчинились у темряві.

Вельможа підвівся, вклонився Скіпуру й мовив урочисто:

— Здоров’я молодих, і нехай їм добре ведеться! Здоров’я Агалові, нашому майбутньому цареві! Нехай живе й процвітає!

Ці слова супроводжувалися голосними вигуками присутніх: підносили догори срібні чаші з вином, пили, розливаючи по вусах і бородах, сміялися і цмокали від задоволення. Правда, Агал перехопив кілька недружніх поглядів, але чи варто звертати увагу на якісь погляди, коли сам Скіпур п’є за твоє здоров’я, а поруч сидить наречена, ні, вже кохана жінка.

Агал відчув, що хміль ударив йому в голову, й рішуче відсунув чашу. Йому доводилось бачити п’яних греків, які не пам’ятали навіть, як захмеліли. Вино підступне, воно веселить, але й робить буйним, навіть зовсім дурним, а ніхто й ніколи не мусить побачити його таким, тим більше сьогодні…

Учта була в розпалі, вино лилося рікою. Пили, їли, базікали, хвалилися кіньми, овечими отарами, мисливськими подвигами й перемогами над ворогом.

Зійшов місяць, і косі тіні від кибиток потягнулися в степ. Агал узяв Савію за руку, і вони зникли непомітно, всі вже забули про них і не бачили нічого навкруги.

Савія сквапно піднялася сходами до кибитки, подала руку Агалові, але той постояв ще трохи, милуючись місячним світлом і мерехтливими вогнями смолоскипів. Нарешті пішов за Савією, але не побачив дівчини. Зазирнув усередину кибитки — сліпушки тьмяно освітлювали її, Савія тримала щось у витягнутій руці, Агал ступив до неї і побачив, що дівчина розглядає себе в гладко відшліфованому спижевому дзеркальці. Почула Агалові кроки, відкинула дзеркальце й стояла, опустивши руки, очікуючи.

Агал обійняв Савію. Вона затремтіла й палко притиснулася до нього…

Вже тиждень, як вони переправились через Гіпаніс і просувалися на північний схід до великих Борисфенових каменів.

Агал ніколи не був там, але Савія позаторік бачила камені й казала, що, певно, нема нічого на світі страшнішого, ніж ревуча вода, яка кидається на пороги, намагаючись прибрати їх зі свого шляху, проте так і не може подолати.

Старі люди розповідали, що колись дуже давно бог Папайос розгнівався на Борисфен і вирішив перепинити його одвічний плин до Понту Евксинського. Знайшов у високих Західних горах величезні кам’яні брили й кинув їх у річку, вона запінилася й розлилася степом, Борисфен довго борсався, кидаючись на кам’яну стіну, а вельбучний бог Папайос сидів на березі й реготав з нього. Але зрештою Борисфен все ж пробив проходи між кам’яними брилами, розштовхав їх і знову поніс свої води до моря.

Проте й досі не вщухає боротьба води й каменю. Папайос поклявся, що не прибере брили, поки непокірний Борисфен не попросить помилування, однак уперта вода ніколи й ні в кого не просила пощади, котить і котить свої води над порогами, стираючи їх, реве, лаючи Папайоса і зневажаючи його.

Кибитки посувалися степом повільно, там, де трава була краща, зупинялися на день чи два, але таких зупинок ставало все менше, було спекотно, степ вигорів, і коні та худоба ледь знаходили собі їжу.

Агал полюбляв вставати рано, коли небо тільки світлішало й зорі ще сяяли на ньому. В такі години легко дихалося й скупа ранішня роса холодила ноги.

Хлопець різко свиснув, підкликаючи буланого жеребця. Коня підгодовували зерном, і він рідко коли відходив далеко від кибитки, визнавав в Агалові господаря і з радістю виконував його забаганки. Мало не одразу Агал почув у відповідь іржання — жеребець біг швидко, й грива розвівалася на вітру.

Агал загнуздав коня, кинув на нього легку повстяну попону, мало не простягнувся на теплій спині, і жеребець поніс його легкою риссю степом, туди, де край неба світлішав і з-за обрію незабаром повинно було викотитися сонце

Проминули табун. Коні ліниво паслися на пожухлій траві, а пастух, побачивши Агала, наблизився і, зіскочивши з низькорослої кобили, поштиво вклонився.

— Як справи? — запитав його Агал, просто так, щоб запитати щось, бо пастух дивився на нього уважно і явно хотів щось повідомити.

— Вночі вовки напали на коней, — сказав пастух.

Новина не була надзвичайною, степові вовки часто нападали на скіфські табуни й череди, і люди вели з ними жорстоку боротьбу.

— Ну й що? — поцікавився Агал.

— Загризли лоша.

— А ти? — запитав Агал суворо.

— Було темно, з лука не вцілиш…

— Це не виправдання.

— Знаю.

— А якщо знаєш, то…

Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.

— Як ти його? — поцікавився.

Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.