Сліди на тротуарі

— З чим вас і вітаю, — сказав, притуляючи годинник до вуха.

— З чим? — перепитав серйозно Молибога.

— Пізня ніч. Навіть годинник зупинився.

— Пізнувато, — знову так само серйозно мовив Молибога. — Підліткам давно спати пора. А ти, бач, гуляєш. Я й не знав, що ваш син, Галино Дмитрівно… Ну, добре. Ми про це потім поговоримо. Значить, додому?

Валерієві не сподобався тон, яким з ним розмовляли.

— Про що ми «потім поговоримо?» Про що, хотів би я знати? — в голосі чулася зухвалість.

— Валерію, посоромся…

— А ти, мамо, помовчи… Не твоє діло. Дай нам поговорити, — він зробив крок і, посковзнувшись, поточився на Молибогу.

— Е, друже, діла наші зовсім кепські! Тримайся за мене, а то…

— Іди ти к… — Валерій відштовхнув Молибогу і знову пішов на нього. — Не руш Левадного, чуєш?!

— Він п'яний… — промовила з болем Галина Дмитрівна, оглядаючись навколо. На тім боці вона побачила людину у формі і ще більше розгубилася. — Ну, будь же розумним, Валерію. Он міліція. Невже ти хочеш потрапити на лаву підсудних за хуліганство?

— Що? Скажи йому, нехай іде геть. А то я…

Микола Павлович своєчасно перехопив руку Валерія.

— А це вже зайве…

— Пусти! — рвонувся хлопець. — Пусти, кажу.

Та Молибога міцно стискав руку Валерія, і той скоро відчув, що перевага в силі на боці супротивника.

— Скажи спасибі матері, не хочеться при ній…

— От і добре, що не хочеться. Дуже добре. Тепер додому?

— Ходімо, Валерію. Прошу тебе… — обізвалася Галина Дмитрівна.

Пробурмотівши щось невиразне, Валерій підняв хутряний комір свого плащ-пальта і непевною ходою рушив, забираючи весь час вліво, вліво, так, наче плив на човні і гріб одним веслом. Через кілька кроків курс його змінився, тепер перевага віддавалася правій нозі. Мабуть, він таки здорово сп'янів, а може, маскувався під п'яного, розуміючи, що з п'яним і розмови короткі.

Там, де треба було звертати на свою вулицю, Валерій зупинився. Обхопив каштан.

Галина Дмитрівна наблизилася до сина, попросила лагідно:

— Підемо додому…

— Додому, додому, — повторив він, усе ще обіймаючи дерево. — Самі підемо…

Молибога стояв, роздумуючи.

— Одійдемо трохи, — запропонував він. — Я вам щось скажу. — І коли вони опинилися в кількох кроках від Валерія, продовжував: — Не кажіть йому про «Абхазію» нічого. Нехай проспиться. А вранці я прийду. Мені хочеться вірити… вірити, що навіть тепер не пізно відвернути лихо. Ми поговоримо з ним, розкриємо прірву, перед якою він опинився.

Галина Дмитрівна вдячно потисла йому руку.

— Ви добрий, Миколо Павловичу. Я ніколи не забуду…

— Киньте… Ну, на добраніч вам, Галино Дмитрівно.

Молибога поспішив залишити їх, та він не пішов далеко. Притаївшись у тіні будинку, спостерігав. Ось мати зупинилася перед Валерієм. Він одірвався нарешті від дерева, зробив кілька кроків. Потім дві постаті злилися в одну і помалу віддалилися.

«Тепер зрозуміло, чому Валерій не з'явився тоді, як ми умовилися, — роздумував Молибога, дожидаючи трамвая. — Багато принад приготували для нього: дівчина, шикарні вечері в ресторані, гроші… І все це задарма. Послуги його, власне; мізерні, роль поки що другорядна… А що буде далі? Вірніше, що мало бути, якби не сьогоднішній вечір у «Абхазії»?..»

Пічний вагон спускається на Поділ. Дівчина-кондуктор у чорній форменій шинелі розправляє на коліні карбованці, троячки, п'ятірки — готується на відпочинок. Лице у неї стомлене, але й тепер вабить зір. На руках рукавиці з обрізаними пальцями: так можна працювати і руки не дуже мерзнуть.

«Ось і ця красуня, — думає про дівчину Молибога, — чесно заробляє свій шматок хліба, і отой чоловік у забризканій вапном кепці, певно, муляр або штукатур… І мої юні товариші по гуртожитку. Завтра, ледве розвидниться, підуть розігрівати мотори автомашини, екскаваторів, муляри спішитимуть на своє робоче місце і кластимуть цеглину за цеглиною стіни нового будинку, де й самі потім житимуть. А Валерій і його напарник?.. А ще та дівчина у хутряному пальті? Невже їм на роду написано прислужувати старому пройдисвітові, іти за ним по шляху злочину?»

* * *

Ранній гість Левадних розмовляв, здається, навмисне голосно, і Валерій прокинувся. Він лежав на високій подушці і з цієї позиції вичікувально поглядав то на матір, то на Миколу Павловича. Вчорашня нічна зустріч з ними і перепалка не забулися, звичайно, і прихід Молибоги не віщував нічого хорошого. А втім, у Валерія відразу ж виникла інша думка: а де вони самі були допізна? І за яким таким правом зовсім стороння людина, цей Молибога, втручається в їхнє життя? А мати? От він візьме і скаже, що вчора увечері двічі приходив додому, а двері були замкнені, його залишили, таким чином, на вулиці, без вечері. Хто винен, що так трапилося?

Зовсім уже приготувався почати контратаку і тільки не міг вирішній, чи одягтися йому, чи залишатися в ліжку. «Ні, краще встати», подумав і потягся за одягом, що висів на бильці стільця. Взявся за штани, і, як на біду, з кишені впала на підлогу пачка грошей.

— Ого, ми забагатіли! — обізвався Микола Молибога, нахиляючись за грішми. — А ти чого ніби злякався?

— Хто злякався? Я?!

Валерій швидко одягався.

Галина Дмитрівна, тримаючись за одвірок, стежила за кожним рухом сина. Але не тільки тривога позначилася на її обличчі: у складці міцно стиснутих губ, у виразі очей Валерій прочитав більше ніж докір. Вона дивилася із суворою рішучістю судді.

Хвилину, другу панувало важке мовчання. Нарешті знову заговорив Молибога.

— Ось що, Валерію. Твоя мати і я… Ми вирішили поговорити з тобою. Можеш не шукати пояснень, брехня тобі не допоможе, а правди ти, очевидно, казати не збираєшся. Але трапилося так, що ми знаємо правду. Вчора ми були в «Абхазії»… Тільки заради тебе, заради твого майбутнього ми пішли на таке…

Валерій пополотнів.

— Ну і що ж вас злякало, не розумію? — промовив він, розгублено зиркаючи на Молибогу.

— Все. І твоя компанія, і діла, затіяні вами… Так, не дивуйся. Ми й про діла ваші знаємо. І навіть те, за який процент ви всі на нього працюєте.

— На кого?

— Прізвище ти сам назвеш. Я маю на увазі «дядечка».

Валерій спробував посміхнутися, але очі в нього відразу ж і пригасли.

— Даремно ви намовляєте на людину. Чорнопудренко пенсію від держави одержує, має заслуги, — захищався Валерій.

— Подивися мені в очі, — підійшов до нього Молибога. — Ти ж сам не віриш у те, що кажеш.

— От і вірю! — хлопець нервово кусав губи. — А вас я не розумію… До чого вся ця комедія? Ну, були ви з моєю мамою в «Абхазії», ну, бачили мене… нас… А далі що? Треба ж кінець кінцем відповідати за свої слова!

— Ти правий. За слова треба відповідати. А за вчинки — особливо, — підкреслив Молибога. — Ти, наприклад, ідучи з чужими, можливо, краденими облігаціями за виграшами, замислювався над своїм вчинком?

Такого Валерій не чекав.

— Які облігації? Які виграші?.. Брехня. Мене оббрехали перед вами, — вже не захищався, а просився Валерій. — Мамо, ти ж знаєш, хіба я дозволю собі?!

Він почув, як вона глибоко зітхнула, побачив її руку, ніби прикуту до одвірка. Погляд матері — зосереджений, суворий, незнайомий — не обіцяв йому ніякої підтримки.