Сліди на тротуарі
Шрифт:
Дівчина замовкла. Потім подивилася на нього, як на божевільного.
— Ти що, хворий?!
Валерій грубо відповів:
— Здоровий, не бійся! Настільки здоровий, що міг би твого законного чоловіка в баранячий ріг зігнути. Ех ти, «племінниця» туфтова. Чоловіка «дядечком» величала…
Дівчина заніміла. Їй важко було зрозуміти, як це трапилося, коли і від кого встиг він почути про її шлюб з Чорнопудренком.
Постояла ще з хвилину, приголомшена, без'язика. Потім щось заклекотіло у неї в горлі, і Люда зірвалася з місця, побігла від нього, ні разу не озирнувшись.
Микола Павлович віддав майорові Костюку аркушик, на якому, ніби на телеграфному бланку, наклеєно рядки тексту. Не треба довго придивлятися, щоб зрозуміти; кожна
— Папірець підкинули Левадним, — пояснив Молибога.
— Валерія залякують. Цього треба було чекати. На жаль, Валерій порвав зв'язки з ними в такий момент, коли треба було діяти навпаки. Тепер і до себе викликав підозру, і їх примусив діяти обережніше… Де він?
— Зараз на роботі. Я вирішив було запросити Валерія до себе в гуртожиток. Але мати знає про цю записку і не хоче відпускати сина. Особливо турбує її ніч…
— Зрозуміло… Ех, матері, матері… Скільки горя, скільки неприємностей приносять інколи рідні діти! — майор Костюк дістав з папки, яка лежала перед ним, мініатюрне фото красивої дівчини в білому. — Ось ваша Люда… три роки тому — легковажне, пустотливе дівча курортного міста, принципова противниця навчання і будь-якої праці. Далі — коханка одного ювеліра, дружина моряка далекого плавання, коханка концертмейстера філармонії. Минув рік — і не стало ні того, ні другого, ні третього, а вона вже з четвертим, з Чорнопудренком. У свій час мати, і вчителі, і комсомол не помітили, на яку хибну стежку стала дівчина, а тепер… «племінниця» опинилася на порозі злочину. Щоправда, ми не дамо переступити їй цього порога… Та, на жаль, найкраща пора Людиного життя — юність проминула у неї, як страшний сон. І найбільше нещастя Люди в тому, що вона, здається, цього не розуміє. Ось які справи… Через два-три дні ми візьмемо і Чорнопудренка, і ще декого. Ми візьмемо їх, як кажуть, на гарячому. А поки що бережіть Валерія… Як же ви з ним домовилися?
Микола Павлович чомусь зніяковів.
— Вони мене до себе запросили… Поки все вляжеться…
— Он як! Ну, це дуже добре, Миколо Павловичу. Я радий за Валерія. Йому просто пощастило. Хто знає, що могло б бути, коли б не ви, не ваш колектив… — майор Костюк ще раз прочитав принесений Молибогою анонімний лист. — Відразу видно досвідченого шахрая. Сам не взявся писати і своїм спільникам не дозволив. А того не знає, що нині в наших руках значно вірніші помічники, ніж знавці почерків. Бачите, лист ніби чистий, а є «очі», які побачать на ньому невидимі відбитки пальців того, хто наклеював оці рядки, і не тільки побачать, а й сфотографують, зроблять видимими і для нас. Так, у нас багато помічників! Я обіцяю через два-три дні звільнити вас від потреби охороняти Валерія. Дайте мені ще тільки два-три дні…
Руки Галини Дмитрівни бігали по розстеленій на столі сорочці, вона розрівнювала рукави, маніжку. Потім почала прасувати. Федір Прокопович Шмарук дивився на ці невеликі, але такі проворні, вмілі руки і тільки похитував головою. Нелегка доля випала Галині Дмитрівні Левадній. Коли б не навідався до солдатської вдови — все вона перепрасує і все скаржиться на свого сина-невдаху. Тепер ось ніби вже й влаштувався він, узявся за розум, та мати ще не заспокоїлася. Працював же він і під рукою Федора Прокоповича — тиждень цілий був як і всі, а далі закрутив носом. Не сказав нікому нічого, пішов кудись під час обідньої перерви, і тільки його й бачили. Це ж ті «друзі», певно, про яких вона тепер знає, зманили Валерика. Справді, легкі гроші — річ спокуслива. Грішми вони його і привабили…
Чи за четвертну цілий день біля верстата стояти, чи протягом кількох годин сотню «заробити» у такого Чорнопудренка! А риск? Хлопчаки люблять гострі переживання і, на жаль, шукають їх не там, де слід, стають на шлях злочину…
… У коридорі почулися кроки. І враз помітив Федір Прокопович, що Галина Левадна на півслові змовкла, а очі в неї очікувально, з тривогою впилися у білу дверну ручку. Але ні, це не до них. Знову пішла гуляти праска, розрівнюючи зморшки якоїсь сіренької одежини.
— Так вони удвох, значить, ходять і на роботу і з роботи? — запитав Федір Прокопович, допомагаючи Галині Дмитрівні знову вхопитися за нитку розповіді…
— Тимчасово, звичайно. Міліція так порадила. Всіх налякав лист, підкинутий Валерію.
— І добре зробили,
дуже добре… Квартира у вас, славу богу, не тісна, місця вистачає. Нехай поживе… Скажу я вам, Галино, у житті — як на довгій ниві. Всяке буває, всякі люди зустрічаються… А цей Молибога беручкий, видно, і терплячий. До Валерія у нього правильний підхід.Федір Прокопович пізнає раптом, чия то сіра одежина на столі під праскою. І йому здається, що натруджені руки Галини Дмитрівни витають над сорочкою Миколи Павловича з якоюсь особливою легкістю, і вже не тільки зморшки на сорочці зникають, а й на обличчі жінки розгладжуються павутинки тривожного очікування, воно стає вродливішим. Він ще і ще говорить про Молибогу. Це ж зовсім чужа людина, у якої своє життя, свої клопоти. А, бач, знайшов час няньчитися з Валерієм!.. І вона, Галина Левадна, повинна, звичайно, ставитися до Молибоги з вдячністю. Микола Павлович сам звик стежити за своїм одягом, а втім, і йому приємно, мабуть, буде відзначити, що й сорочка по-домашньому добре випрасувана і, скажімо, ґудзик, якого не-вистачало, знову на місці… Що там не кажи про переваги холостяцького життя, а без жіночої опіки сутужно. Чоловічим рукам сокира або молоток пасує, а жіночим — голка з наперстком…
Галина Дмитрівна вимкнула з розетки праску і, пробачившись, вийшла на хвилину в кухню. Федір Прокопович знічев'я оглянув кімнату й відразу ж відзначив: меблі займали тепер ніби вигідніші місця, стіл був накритий чистою білою скатеркою і на ньому в центрі стояв горщик з ніжнозеленим бальзаміном. Пагінці вже прикрасилися пуп'янками, з яких влітку за кілька годин розпускаються квітки, а взимку вони не завжди цвітуть… До стіни над ліжком прибито килимок… Те, то в них оселилася чужа людина, нагадало, очевидно, Галині Дмитрівні її найперший жіночий обов'язок, і ось від дотику вмілих рук усе в кімнаті засіяло.
Шмарук ніде не бачив речей Миколи Павловича, а втім, йому здавалося, що в кімнаті з'явилися якісь нові запахи, принесені звідти, з будівництва, — запахи смолистих дощок, бензину, розворушеної промерзлої землі…
— Поставила обід розігрівати… Тепер пів на п'яту, скоро мої прийдуть…
Випадково промовила «мої» і почервоніла. Але Федір Прокопович нічим не виказав радісної здогадки, породженої отим «мої», — навіщо бентежити Галину Дмитрівну? А в думці ставив їх поруч — Галину і Миколу Павловича — і переконувався, що вони варті одне одного. І головне — обоє виграли б… Він нарешті матиме сім'ю, розпрощається з напівсолдатським життям, що й так уже затягнулося; вона відчуватиме на кожному кроці міцну руку, здатну підтримати за будь-яких обставин, дасть Валерію надійного опікуна і порадника, старшого друга — щирого, загартованого, з твердим характером і людяним серцем.
У Федора Прокоповича з'явилася потреба обов'язково дочекатися Валерія і Молибогу, на власні очі побачити перші зародки дружби між ними.
— Про одне лише проситиму вас, — нагадала Галина Дмитрівна. — Наша з вами розмова — таємниця. Валерій дуже просив нікому не розповідати…
— Совіститься хлопець… Це добре, коли совіститься…
У двері постукали.
— Це не вони, — сказала. — Наші не так стукають.
І справді, принесли вечірню газету. Поки Галина Дмитрівна поралася біля плити, гість встиг нашвидку проглянути першу й останню сторінки. Раптом він чимсь зацікавився.
— … під час обшуку… облігацій державних позик… золоті годинники, персні… Що? Золоті монети? Здорово! Чуєте, — обізвався до Галини Дмитрівни. — Тут ідеться про Чорнопудренка. Ось послухайте. «Працівниками карного розшуку з допомогою активістів з місцевого населення викрито зграю шахраїв, яка займалася спекулятивною скупкою облігацій, золота, дорогоцінностей. Організатор зграї М. Чорнопудренко, він же Черняк-Сокоропуд-Кітпіаді, його підручні П. Городинський, С. Лівшиць та інші — затримані. Під час обшуку на квартирі М. Чорнопудренка виявлено в панелі парового опалення схованку, де зберігалися облігації, золоті речі, дорогоцінне каміння, монети на загальну суму понад мільйон карбованців. Слідство триває…» Уявіть лишень, Галино Дмитрівно, скільки років треба працювати за таку суму робітникові. Мільйон! Хоча б мене взяти… Одержував я коли як — тисячу, тисячу двісті. За рік виходить десять, дванадцять тисяч, за десять років сто… Ну от — сто років треба простояти біля верстата Федору Прокоповичу Шмаруку, нічого не пити, не їсти, одягу не купувати і так далі… Та все одно не заощадиш мільйона, за сто років не заощадиш. А вони, бач, заощадили! Я б усю суму на дитячі будинки віддав. Нехай діти скористаються і таке інше.