Сліди на тротуарі

Спійманий на гарячому, Василь не збирався викручуватися.

Данилевич ще раз перечитав довідку.

— От і добре, — сказав він. — Тут усе зазначено, де живе ця Чередниченкова, де працює. Ми зараз поїдемо з тобою, Васю, і вручимо їй твою «знахідку». Вручимо, чи, може, краще в міліцію? Як?

Василь, похнюпившись, мовчав. Потім він поплівся за Данилевичем, ледве переставляючи ноги: натикався на перехожих, переходячи вулицю, зачепився за трамвайну колію. Обличчя у хлопця стало сірим.

Данилевич відшукав потрібну вулицю, будинок номер сім. Їх зустріла немолода жінка, яка сказала, що вона й є Чередниченкова.

— З вами сьогодні нічого не трапилося?

— Аякже! Гроші в мене вкрадено і довідку, — відповіла Данилевичу.

Той кивнув головою.

— Ми саме тому й прийшли. Оцей юнак…

Василь озирнувся, шукаючи, певно, дверей, щоб тікати.

— Так, оцей хлопець… знайшов на трамвайній зупинці вашу довідку і гроші. При мені знайшов. Добре, що хоч недалеко. Недовго довелося вас розшукувати.

Жінка зраділа.

— Спасибі ж вам, спасибі тобі, синочку, — дякувала вона, звертаючись то до Данилевича, то до Васі. — Невже це я сама якось ненароком витрусила? Хоч і гроші невеликі… Думала про когось погано, а, виходить, сама винна…

— Ось ваші гроші, тримайте…

Василь стояв, як і досі, розгублений, але тепер він уже з вдячністю дивився на Данилевича.

— А ви багато, мамашо, заробляєте? — поцікавився Данилевич.

— А хто б мені їх багато дав? Посада в мене скромна, прибиральницею працюю. Триста карбованців на місяць.

Данилевич оглянув кімнату. Просте залізне ліжко, два старих стільці, кустарної роботи стіл. На стінах фотографії рідних. Біля вікна в баночках з-під консервів різні квіти: калачики, «доктор», фуксії.

— Оце за цукром їхала. Прийшла в магазин, а хусточки з грішми нема… Тепер, спасибі вам, куплю, — і вона помацала рукою кишеню кофти, куди поклала гроші.

Данилевич подивився на Васю.

— Чув? — сказав він, коли вони вийшли з кімнати. — Ми, виявляється, добре діло зробили. Не кожен розкошує, не для кожного чотирнадцять карбованців — дрібниця. Он воно як.

Від Чередниченкової вони попрямували на Контрактову площу. Данилевич був певен, що Жорка крутиться там, розшукуючи напарника. Але скільки він не придивлявся — Жорки ніде не бачив.

— Ти на якій зміні вчишся? — запитав Данилевич у Василя.

— На першій, — якось непевно відповів той.

— І сьогодні був у школі?

— Сьогодні не був.

— А вчора?

— І вчора не був.

Капітан Данилевич незадоволено похитав головою.

— Значить, ти не ходиш до школи. Після лікарні хоч раз був?

— Ні… То коліно боліло, а то…

— Жорка не пускав? Якже! У вас з Жоркою є цікавіші справи, — Данилевич постояв з хвилину, подумав, потім сказав. — Ну, раз тобі уроків не вчити, ходімо разом. — Помітивши, що Василь зблід, Данилевич заспокоїв його. — Ні, не в міліцію. Ми зайдемо до чудового майстра — багатоверстатника. А колись він був таким, як ти зараз. Я хочу вас познайомити.

Василь боявся капітана, бо знав, що той тримає його в своїх руках. Від капітана залежало — притягнуть до відповідальності Василя і Жорку чи все обійдеться по-доброму. Змушений був іти і терпляче випити, як кажуть, чашу неприємних випробувань до дна.

* * *

Згодом у Києві поменшало на два мешканці. Жорка опинився далеко від столиці, в одній з колоній. Він настільки звик до легкого життя, що сам заявив капітанові Данилевичу: «Красти буду і нікого, і нічого не боюсь». Каятися Жорка не збирався. Тільки трудколонія, де малолітні правопорушники живуть під постійним суворим контролем і привчаються до фізичної праці, могла допомогти Жорці. Туди його й відправили.

Вибув і Василь. З Києва їхала велика група юнаків на спеціальні курси майбутніх будівельників, і капітан Данилевич влаштував у цю групу Васю. Комсомольці згодилися взяти шефство над Василем. Мати й бабуся немало, звичайно, сліз пролили, виряджаючи Васю, прощаючись з «сонечком», але зрештою заспокоїлися.

Минуло півроку. І ось у міліцію прийшов лист із Запоріжжя. Комсорг групи, в якій навчається Вася, писав Данилевичу про їхнє життя-буття. Вася живе з ними в гуртожитку, в кімнаті їх п'ятеро. Є на будові їдальня, клуб. Як тільки вони здобудуть кваліфікацію і перейдуть безпосередньо на будівництво, багато з них учитимуться. Нічого поганого за Васею хлопці не помічають. Може, він тільки затаївся, вичікує, а потім знову візьметься за своє? Та навряд. Робота не дасть. Потім навчання. А ввечері всі разом ходять в кіно, в клуб. Ніколи дурницями займатися Так чи інакше — нові друзі не дозволять Василеві вернутися на стару стежку.

От на цьому поки що й кінчається коротка історія про Васю-«сонечко» та капітана Миколу Данилевича, яка почалася з телефонного дзвінка.

Дуже своєчасним виявився той дзвінок!

СЛІДИ НА ТРОТУАРІ

— Показуйте, що вас тут налякало.

За сарай біля гаража техдопомоги на вулиці Володарського протоптано стежку, і там, під парканом, лежить чиєсь закривавлене пальто.

Зробили кілька знімків, щоб зберегти для слідства обстановку злочину. Потім підполковник Бородін виніс пальто і почав його оглядати. Це було чоловіче пальто 52-го розміру, майже нове, драпове, з смушковим коміром.

Кому ж воно могло належати і як сюди потрапило?

Забравши знахідку, підполковник Бородін і старший лейтенант Гриненко поверталися на роботу, маючи дуже скупі дані для початку слідства.

— Я думаю, товаришу підполковник, що це пальто належить жертві чиєїсь необережної їзди. Хтось із шоферів збив людину…

Підполковник ніколи відразу не вдовольнився однією, хоч і старанно продуманою версією, він сперечався, ставив нові й нові запитання, і внаслідок цього народжувалося кілька ймовірних припущень. Це примушувало оперативних працівників більше і глибше думати.

От і тепер Бородін не поспішав згоджуватися з Гриненком.

— Кишені в пальті порожні — на це ви звернули увагу? Можливо, людину пограбували…

— Тоді б і пальто забрали, товаришу підполковник.

— Припустімо, побоялися… Гроші, як кажуть, не пахнуть, а пальто — це ж дуже вигідний орієнтир для собаки-шукача.